Отак і рухалися ми крізь білий ліс, а тиша висіла над нами, наче вологий морський туман. І повсюдно в навколишньому повітрі шугали примари минулого; і побачив я жовтий берег Акатану, і наші каяки, що навперегін поверталися з рибалки додому, і наші житла на краєчку лісу. І були там люди, які дали нам закони і проголосили себе вождями, люди, чия кров текла в моїх жилах і з чиєю кров'ю мав я породичатися, побравшись з Унгою. А ще там був Яш-Нуш. Він ішов поруч зі мною, з піском на мокрому волоссі. У руці він і досі тримав списа, як тоді, коли впав після удару по голові. І зрозумів я, що час настав, і побачив надію в очах Унги.
Отак, кажу, і рухалися ми крізь ліс, поки дим вогнища не потрапив у наші ніздрі. І я схилився над ним і вирвав куріпку з його зубів. Він перекинувся на бік перепочити. В очах його зростало здивування моєю живучістю, а рука його вже тягнулася до ножа на стегні. Але я забрав ножа й посміхнувся, дивлячись зблизька йому прямо у вічі. Та навіть тоді він нічого не второпав. Тож довелося мені зображати, як я п'ю спиртне з отих темних пляшок, як складаю на снігу купу подарунків, тобто знову пережити те, що довелося пережити мені в ту ніч, коли я одружився. Ані слова я не вимовив, та рудоволосий все зрозумів. Але зовсім не злякався. На його губах з'явилася презирлива посмішка, в очах — холодна ненависть. Здавалося, що моя розповідь додала йому сил. До табору було вже недалеко, але сніг був глибокий, і тому рудоволосий повз дуже повільно. Одного разу він лежав, відпочиваючи, так довго, що я підійшов до нього, перевернув на спину і заглянув у вічі. І побачив, що в них проглядало то життя, то смерть. Коли ж я відпустив його, він знову відчайдушно поповз уперед. Отак ми і добгзалися до вогнища. Унга відразу ж опинилася біля нього. Його вуста беззвучно заворушилися, і він показав на мене рукою, щоб вона могла зрозуміти. А після цього він непорушно лежав у снігу — дуже довго. Він і досі там лежить.
Я не мовив ані слова, поки не зварив куріпку. Потім звернувся до Унги її рідною мовою, яку вона не чула вже багато років. Вона аж здригнулася, випрямилася і, широко розкривши від здивування очі, спитала, хто я і де навчився так розмовляти.
— Мене звуть Наас, — відповів я.
— Ти? Це — ти?! — спитала вона. І підповзла ближче, щоб краще роздивитися.
— Так, — відказав я. — Це я — Наас, вождь Акатану, останній потомок, так само як і ти.
І вона розсміялася. Багато я чув і бачив, але ніколи не хотів би я знову почути такий сміх. Тут, посеред Білої Безмовності, наодинці зі смертю та цією жінкою, що сміялася, я відчув холодний страх у своєму серці.
— Ходімо зі мною! — сказав я, бо мені здалося, що вона завагалася. — Поїж і ходімо. Звідси до Акатану дуже далеко.
Але вона зарилася обличчям у його руду гриву і сміялася так, що мені здалося, наче небо не витримає і впаде нам на голови. Так, я не сумнівався, що вона буде сама не своя від радості, коли впізнає мене, і їй закортить повернутися до спогадів минувшини, але щось надто дивною виглядала ця радість.
— Ходімо! — вигукнув я, хапаючи її за безсилу руку. — Шлях довгий і темний. Поспішаймо!
— Куди? — спитала вона, перервавши свої химерні веселощі і випрямляючись.
— До Акатану, — відповів я, сподіваючись побачити, як із цими словами просвітліє її обличчя. Але натомість воно стало таким самим, як і його обличчя: губи її скривилися в презирливій посмішці, а в очах блиснула холодна лють.
— Так, — відповіла Унга. — Ми повернемося — рука в руку — до Акатану. Ти і я. І заживемо в брудній халупі, і їстимемо рибу та сало. А ще ми плодитимемо дітей, дітей, якими пишатимемося все життя. Ми забудемо про навколишній світ і будемо такими щасливими-щасливими! Прекрасно, просто прекрасно. Ходімо! Мерщій повертаймося до Акатану!