Матеріали і враження, привезені з цієї подорожі, лягли в основу «південного» циклу оповідань. Він менший за «північний», його осередок складають лише три збірки: «Південноморські оповідання» (1911), «Син сонця» (1912) і «Храм гордощів та інші гавайські оповідання» (1912). До нього прилягає збірка «На циновці Макаоло» (1919), створена за матеріалами тривалого перебування письменника на Гаваях у 1915 році, і, як у випадку з «північним», дві анімалістичні повісті: «Джеррі-остров'янин» та «Майкл, брат Джеррі» (1917), які за художнім рівнем поступаються двом попереднім. Загалом і в структурі, й у мотивах, і в їхній розробці між «північним» і «південним» новелістичними циклами багато спільного. У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, із зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації й шкоди, якої завдають європейці корінному населенню. Разом з тим у них більше гумору, ніж у ранніх «північних» оповіданнях, менше романтики і патетики. Не такі відомі, як «північні», «південні» новели нерідко позиціонуються як вершинні у творчості Лондона.
Кращими є дві перші збірки, в яких йдеться про дивовижний світ Меланезії, чисту красу коралових островів і моря, якими мандрують, як стежками. Чарівність і своєрідність цього світу якнайповніше відтворює одне з кращих оповідань Дж. Лондона — «Дім Мапуї». Створена за старою, як сама література, моделлю, що обігрує перипетії долі, ця новела органічно поєднує гостросюжетність з пейзажними замальовками й колоритним зображенням тубільців, а натуралістичні сцени руйнації — з теплим добрим гумором. Зображення тубільців з південних островів є набагато приязнішим, ніж корінних жителів Півночі, що унаочнює, зокрема, оповідання «Маукі»: у ньому більше лагідної посмішки і співчуття, ніби теплий клімат тропіків «відкоригував» його. Тубільці у зображенні Лондона часто нагадують дітей: наївні, часом жорстокі, безмежно вперті, вони терпляче зносять удари долі й легко забувають негаразди.
Цивілізаційна роль білих, яку Лондон завжди ставив під сумнів, отримує в «південних оповіданнях» іронічні, а то й відверто негативні конотації. Та й яку цивілізацію може нести, скажімо, колоніальний чиновник з «Маукі»? У «північних оповіданнях» герої письменника покладались на власні м'язи й розум, у Меланезії європейці доводять свою перевагу зброєю, застосованою з безпечної відстані — військових кораблів. Потужна військова машина, створена на Заході віками цивілізації, стоїть за спинами представників колоніальної влади, а самі вони нерідко є людьми, які деградували морально і фізично («Маукі», «Атю їх, атю!»). Зникає ієрархічне зіставлення білих і корінного населення Меланезії, не кажучи про ореол моральної вищості перших. Безсоромне експлуатування європейцями дикунів-тубільців, жорстоке нищення їхнього способу життя й природного оточення — усе це викликає щирий осуд письменника. У такій ситуації територія зустрічі європейців і тубільців перетворюється на територію небезпеки, показує Лондон; у новелах її унаочнює оманлива лагідність Паумоту. Найпоетичнішим у зображенні Джека Лондона постає світ Гаваїв, який він любив і до якого повернеться незадовго перед смертю.
На окрему увагу серед «Південноморських оповідань» заслуговує «Маккоїв нащадок», яке за фабульними перипетіями ховає притчову глибину. Пороки й насильство мають відійти у минуле, а кинуті до єдиного плавильного котла етноси — прийти до гармонійного й праведного існування. До такого прочитання новели підштовхують дійсні події й факти, що становлять її історичне тло (див. Примітки). Подібний до святого, Маккой водить ввірених йому людей океанською пустелею, що наводить на думку про біблійного пророка Мойсея. Трюм, наповнений вогнем, у контексті оповідання викликає алюзію до пекельного вогню, а також вогню, що за життя спалює душі, охоплені злом. Водночас ця новела вселяє історичний оптимізм: «нащадками Маккоя» — бунтівниками і вбивцями — був заселений Новий світ, та є надія, що «Маккоєве сім'я» (так буквально перекладається назва новели), сім'я розбрату й пороку, із часом проросте мудрістю й благочестям.
Збірка «Син сонця» нагадує цикл про «Смока Беллю» (з яким вона вийшла майже водночас), зокрема теж має наскрізного героя — Девіда Грифа (він же «син сонця»). Гриф є давно знайомим типом Лондонового «супергероя» — справжнього германця, наділеного золотавим волоссям і високими моральними якостями, та його тривіальність не стоїть на заваді яскравим, колоритним і не без гумору відтвореним сценкам із життя білого й тубільного населення Паумоту. Іншого змісту й настрою збірка «Храм гордощів»: вона відбила тяжкі враження Лондона від перебування на острові Молокаї, де розміщений лепрозорій.