Коли ж розмова стихла і мандрівники востаннє натоптали люльки й розкатали міцно скручені хутряні спальники, Прінс повернувся до свого товариша, щоб про дещо розпитати.
— Ну, ковбоя ти знаєш, — відповів Малюк-маламут, розшнуровуючи мокасини. — Про англійське походження його сусіда по ліжку здогадатися неважко. Інші ж є дітьми французьких мисливців та волоцюг — coureurs du bois, — кров яких перемішана з бозна-якою кількістю іншої крові. Ті двоє, що дрімають біля дверей, — то звичайні, «безпородні», метиси, bois brules, як їх називають. По тому хлопцю у шерстяному шарфу — зверни увагу на вигин його брів та крутизну щелепи, — по тому хлопцю видно, що у закіптюженому вігвамі його матері колись переночував шотландець. А отой вродливий хлопець, що спить з накидкою під головою, — то французький метис. Чув, як він казав, що йому не подобаються оті двоє індіанців, що дрімають поруч з ним? Розумієш, коли метиси повстали під проводом Ріля, чистокровні індіанці зволіли тримати нейтралітет, і відтоді напівкровки не палають до індіанців братерською любов’ю.
— Цікаво, а що то за похмурий тип біля печі? Б’юся об заклад, він не розмовляє англійською. Бо жодного разу за вечір і рота не розкрив.
— Ти помиляєшся. Він досить добре розуміє англійську. Ти стежив за його очима, коли він слухав? А я стежив. Але всім тут присутнім він не є ані родичем, ані знайомим. Коли вони гомоніли на своїх говірках, видно було, що він нічого не розуміє. Мені самому цікаво — хто він такий? Давай дізнаємося, га?
— Підкинь пару поліняк у плиту! — гукнув Цуценя наказним тоном, дивлячись прямо у вічі чоловіку, про якого йшла мова.
Той похапцем виконав наказ.
— Таке враження, що дисципліну в нього кулаками втовкмачили, не інакше, — стиха зазначив Прінс.
Малюк кивнув, скинув шкарпетки і, пробравшись поміж сплячих подорожніх до плити, повісив їх сушитися серед кільканадцяти «колег».
— Коли ти сподіваєшся потрапити в Доусон? — спитав він, щоб звести розмову.
Чоловік уважно подивився на нього, а потім відповів:
— Кажуть, туди сімдесят п’ять миль, так? Може, днів через два.
У його вимові чувся ледь помітний акцент, але не було ані зніченого вагання, ані паузи для підшукування потрібного слова.
— У Канаді доводилося раніше бувати?
— Ні.
— А в Північно-західному районі?
— Так.
— Тут народився?
— Ні.
— А де ж ти в біса народився? Ти не схожий на інших присутніх. — І Цуценя зробив широкий жест рукою, вказуючи на погоничів собак та на двох полісменів, що спали на ліжку Прінса. — Звідки ти взявся? Я колись бачив обличчя на кшталт твого, але вже не пам’ятаю де.
— Я тебе знаю, — невпопад відповів незнайомець, ураз змінюючи напрям Малюкових запитань.
— Звідки ти мене знаєш? Десь бачив?
— Ні, але я бачив твого напарника, отого священика, в Пастиліку, колись давно. Він спитав мене, чи побачу я тебе, ну… Малюка-маламута. Дав мені харчів. Я зупинився в нього ненадовго. Він про мене ніколи не згадував?
— А! так ти і є отой тип, що виміняв видрові шкури на собак?
Чоловік кивнув, вибив люльку і, демонструючи небажання продовжувати розмову, почав розкочувати свій спальник. Малюк задув каганець і заліз під ковдру поруч із Прінсом.
— Ну і хто він?
— Хтозна! Відшив мене і закрився, як той молюск. Але тобі буде цікаво про нього дізнатися. Я чув про нього. Вісім років тому все узбережжя про нього тільки й гомоніло. Розумієш, у ньому є щось таємниче та загадкове. Прийшов звідкілясь із Півночі, за тисячі миль звідси, глибокою зимою, пробираючись по узбережжю Берингового моря. Поспішав так, наче за ним слід у слід гнався сам диявол. Коли він зупинився спитати шлях на південь у шведській місії в затоці Головіна, де його нагодували, видно було, що він страшенно виснажений тривалою подорожжю. Нам про це розповідали опісля. Потім він відхилився від узбережжя і подався прямо через затоку Нортон Саунд. Була жахлива погода, із завірюхами та буревіями, але цей відчайдух примудрився пройти там, де інші неодмінно загинули б. Не помітивши містечка Сент-Майклз, він вийшов на суходіл біля Пастиліку. Усі його собаки, окрім двох, загинули, а сам він мало не помер з голоду. Цей чоловік поспішав вирушити в дорогу, і отець Рубо наділив йому харчів, але собак не дав, бо чекав мене з дня на день, щоб самому вирушити в дорогу. Добре затямивши, що таке подорож без належної кількості собак, наш Одіссей кілька днів роздратовано промаявся в Пастиліку. На своїх санях він мав цілу купу прекрасно видублених шкур каланів, морських видр. Ти ж знаєш, вони йдуть на вагу золота. У той час у Пастиліку мешкав жаднючий російський купець, справжнісінький старий Шейлок. Він якраз мав силу-силенну собак. Довго вони не торгувалися. Як би там не було, але коли наш Загадковий Незнайомець знову вирушив на південь, то його сани тягла упряжка прекрасних прудких собак. А шкури опинилися у містера Шейлока. Я бачив їх — прегарні шкури. Ми з отцем Рібо підрахували, і з’ясувалося, що кожна собака заробила для купця не менше п’ятисот доларів. Навряд чи Загадковий Незнайомець не знав справжньої вартості шкур морської видри, бо хоч і було в ньому щось індіанське, все одно з кинутих ним скупих фраз випливало, що він чимало спілкувався з білими людьми.