— Вона розсміялася мені в лице… її очі палали ненавистю… і вона не схотіла йти…
Голос незнайомця ослаб і замовк. Постоявши ще якусь мить, він знову почав повільно осідати на стілець. Але не встиг — Малюк-маламут міцно вхопив його за зап’ястя і вигукнув:
— Хто?! Хто не схотів іти?!
— Та вона, Унга. Вона розсміялася і вдарила мене, ну… от. А потім…
— Що — потім?
— Ну, а потім…
— Що — потім, питаю?!
— Потім він лежав непорушно в снігу, довго лежав. Він там і досі лежить — у снігу…
Товариші безпомічно перезирнулися.
— Хто лежить у снігу?
— Та вона ж, Унга. Поглянула на мене з ненавистю в очах, а потім…
— Ну, і що потім?
— А потім вона взяла ножа, і — раз, два… але вона була дуже слаба. Я йшов дуже повільно. А в тих місцях стільки золота, стільки золота…
— Де Унга? — Наскільки міг Малюк зрозуміти, вона, мабуть, помирала десь неподалік від хижки, можливо, за милю, не більше. Щосили струсонувши прибульця, він питав його знову і знову: — Де Унга? Хто така Унга?
— Вона… вона в снігу.
— Ну, продовжуй! Продовжуй, кажу тобі! — вигукнув Малюк, немилосердно стискаючи прибульця за кисть.
— Я теж… лежатиму в снігу… але мені спочатку… треба борг віддати. Я був винен багато грошей… багато грошей… маю віддати борг… — Белькотіння перервалося, і незнайомець понишпорив у кисеті, а потім підтягнув до себе мішок з оленячої шкіри. — Хочу сплатити борг, п’ять фунтів золота… пай… Малюку… маламуту… — Голова незнайомця знесилено впала на стіл, і Малюк уже не зміг змусити його підняти її.
— Ага, це — Одіссей, — тихо сказав він, кидаючи на стіл мішечок із золотим піском. — Гадаю, Акселю Гундерсону та його дружині настав каюк. Давай покладемо його на постіль і вкриємо ковдрами. Він же індіанець, значить, мусить оклигати. А коли оклигає, розповість, що трапилося.
Коли вони зрізали з прибульця одяг, то на правому боці виявили дві незагоєні ножові рани з товстими рубцями по краях.
— Я розповім вам усе по-своєму, зі своєї точки зору; але ви мене добре зрозумієте. Я почну від самого початку і розповім про себе і про жінку, а потім — і про її чоловіка.
Видрова Шкіра присунувся ближче до палаючої печі, як це зазвичай роблять люди, котрим тривалий час довелося обходитися без вогню і котрі бояться, що цей безцінний дар Прометея може зникнути в будь-яку мить. Малюк накрутив каганець і поставив його так, щоб його світло падало на обличчя оповідача. Прінс, підперши голову рукою, вмостився на ліжку і приготувався слухати.
— Звуть мене Наас. Я — вождь і син вождя, народжений між заходом сонця та сходом на глибоких водах у батьковому ум’якові. Усю ніч чоловіки невпинно веслували, а жінки вичерпували воду, борючись із хвилями, що заливали човен. Був сильний шторм; холодні солоні бризки замерзали на грудях моєї матері. Нарешті буревій пішов геть, але разом з ним пішла з життя і моя мати. Але я… я голосно кричав, перекриваючи завивання вітру, — і вижив.
Жили ми в Акатані…
— Де-де? — перепитав Малюк.
— В Акатані, що на Алеутських островах. Акатан — це аж за Чигніком, за Кардалаком та за Унімаком. Так от, жили ми в Акатані, що лежить посеред моря на краю землі. У солоних водах моря ми ловили рибу, тюленів та каланів. Домівки наші купчилися одна на одній на скелястій смузі між краєм лісу та жовтим берегом, де лежали наші каяки. Нас було небагато, і світ був малим. На сході лежали незвідані землі — такі ж самі острови, як і Акатан. Тому нам здавалося, що цілий світ — то є острови, і нас це цілком влаштовувало. Я був не таким, як інші. З прибережного піску стирчали погнуті шматки деревини та викривлені водою дошки. То були уламки човна, зовсім несхожого на ті, що будували наші люди. А ще я пам’ятаю, як на острівному мисі, котрий з трьох боків омивався океаном, стриміла соснова паля. Вона там не виросла, бо була високою, прямою і гладенькою. Кажуть, що там довгий час з’являлися двоє чоловіків, які то припливали, то відпливали, а коли настала довга північна ніч, то залишилися там назовсім. Вони припливли якраз на тому човні, уламки якого і досі валяються на березі. То були білі люди, як і ви; вони ослабли, як малі діти, бо тюлені щезли, і мисливці поверталися додому з порожніми руками. Мені про це розповідали старі люди, а їм — їхні батьки й діди. Спочатку ці білі чоловіки поставилися до нас та наших звичаїв недоброзичливо і навіть вороже. На рибі та на салі вони поступово від’їлися та зміцніли, і кожен з них збудував собі окреме житло. Потім вони взяли собі найкращих наших жінок у дружини — і в них пішли діти. Від одного з них і народився той, кому судилося стати батьком батька мого батька.