Край селища мамонта і людей зустрічали собаки, накинулися з гавканням, тримаючись, однак, на певній відстані. Проте Маша, опустивши хобот до землі, видала такий настрашливий трубний звук, що Шарики і Лайки розлетілися, як сухе листя, і надалі підходити до мамонта не наважувалися.
Чи треба говорити про подив, який охопив вчений і невчений світ, коли стало відомо, що на Колимській геологічній базі об’явився живий мамонт? Галас здійняла зарубіжна преса. “Не може бути!” — заявила паризька “Фігаро”, перехопивши якимось чином радіоповідомлення з Якутська. “Іще один… “морський змій”…” — з’єхидничала у Лондоні “Таймс”, що набила руку на розвінчанні не здійснених упродовж століть чудес. “А раптом?” — темпераментно запитали газети у Римі.
Згодом до колимської тайги докотилася перша партія допитливих: туристи, палеонтологи, газетярі, фотографи, художники, екскурсанти… Розпочалися обмірювання тварини, охи, ахи. Селище заповнили юрми людей; на площі, на городах з’явилися намети. Люди у строкатих сорочках, у беретах, яких ніколи не бачили на Колимі, штовхалися на вулицях, штурмували крамницю, пхалися у контору, куди треба і куди зовсім не треба.
— Не заважайте працювати! — стали благати геологи.
У відповідь лунало: “Мамонт”, — вимовлене з протягом або в ніс, з усіма, які були мислимі на Землі, акцентами.
— Товариші, панове!.. — відбивалася комісія вчених філії Сибірського відділення Академії наук.
— Мамонт!.. — торочили в один голос і панове, і товариші.
У центрі селища, на площі, нашвидкуруч збили огорожу. Сюди доставили винуватицю урочистостей. Натовп гомонів за огорожею. До тварини допускалися лише члени комісії, фотографи, Борис і Василь. Маша ставилася до усього спокійно, коли поряд були Борис і Василь; тільки не бачачи їх, починала тривожитися, кликала і добивалася свого: друзі приходили, спокій відновлювався.
Проте напливу зацікавлених кінця-краю не було. Ковбойки, берети стали набридати Маші, хлопцям також.
— Так довго тривати не може, — сказав Василь. — Треба щось придумати. Неодмінно придумати.
— Боюсь за Машу, — погодився Борис. — Вона гірше їсть, більше непокоїться. Треба щось робити.
Друзі зажадали обмежити приступ до тварини. Комісія, якій роззявляки остогидли до нудоти, погодилася з їхнім проханням. Туристський табір виселили з площі на галявину, у тайгу, кілометра за півтора від бази. Встановили для відвідувачів два дні на тиждень — середу і неділю.
Борис і Василь робили усе для своєї улюблениці: годували, купали у спечні дні з шланга. Водили її у тайгу. Була небезпека, що Маша втече, у ній прокинуться інстинкти, минуле. Та не тримати ж її увесь час у загорожі!
Інші також були з нею лагідні, навіть балували тварину, однак ніхто краще від Бориса і Василя не відчував — хочеться сказати — її “душу”… Маша прихилилася до хлопців, і вони прихилилися до неї, розуміли її бажання, неспокій, кожну переміну в настрої. Раділи разом з нею і тривожилися.
І затужили разом з нею.
Якщо відкинути галасування і подив, з яким кожен наближався до неї, можна було помітити, яка Маша самотня. Вона була як могила в степу: і сонце над нею, і вітер, а поряд усе-таки нікого. Туга прокидалася у тварині, страх самотності. Борис і Василь відчували у ній переміну, ще не усвідомлювали, що це, та переміна викликала у них тривогу.
Від селища відходила шосейна дорога. Автомашини привертали увагу Маші, вона симпатизувала їм, особливо вантажівкам, — мала їх за безпечних звірів. Та одного разу в селище приїхав з двома мотками кабелю великовантажний МАЗ. Його надсадне завивання — дорога була розбита, МАЗ пробуксовував — чимось стурбувало тварину. Маша підвела хобот, шерсть на каркові стала сторчма. Тут шофер, залишивши машину коло ґанку правління, не вимкнув мотор, і МАЗ, попихкуючи димом, бурчав, начебто сердячись, не бажаючи заспокоїтися. Огорожа, за якою жила Маша, була поряд з правлінням, вітерець підхоплював дим. відносив його на тварину. Може, це й стало причиною… Не встигли ахнути, як Маша кинулася до машини, — ворини паркану тріснули, як сірники, — і за секунду МАЗ лежав у кюветі догори колесами. Мотор заглох, чути було важке дихання звіра.
— Маша! Маша! — кликали Борис і Василь.
Тварина обернулася, хитаючись, рушила до них, гублячи на траву краплі крові — на боці рожевіла подряпина.
Це була перша пригода з мамонтом, вона схвилювала хлопців. Борис і Василь відчували, що вже не можуть стримувати звіра.
Справді, світ відкривався перед твариною заново. Але це був дивний і незвичний світ, з новими запахами і звуками, з тваринами, у яких ночами, як сонце, горіли очі. Такі ж очі світилися на брилах, над якими вранці висіли дими; від цього ставало лячно, ніби навкруги спалахував ліс. Це була інша країна, де жили двоногі істоти, однакові, як дерева в лісі. Усе в країні однакове: тварини з палаючими очима, що завжди снували по одній стежці, голоси двоногих і шерхіт їхніх кроків, схожий на шамотіння нестихаючого дощу… Уві сні ця країна зникала. Довкруг зводилася тайга, навдивовижу близька і зрозуміла: текли прозорі ріки, світилися сонцем рівнини, і поруч, бік у бік, паслися знайомі велетні — Маша бачила хоботи, загнуті ікла, чула звичний запах… Чому вони приходять тільки уві сні, куди діваються за дня?.. Можливо, шукають її?.. Прокидаючись, Маша прислухалася і озиралася навсебіч. Адже вони щойно були тут!..
Усе тривожнішими ставали сни. Ось вона біжить по тайзі, поряд нікого немає: стадо відхитнулося від неї, зникло. Немає навіть запаху, немає слідів… Маша перепливає ріку. Вони десь там, за пагорбом. Та замість пагорба вона наражається на частокіл із колод… Відтоді як вона перекинула залізного звіра, довкруг неї вкопали стовпи. Маша боїться їх. Якби це були дерева, вона розкидала б їх, вирвала з корінням. Вона біжить уздовж частоколу, знову повертається на те ж саме місце. А стадо, певно, за пагорбом. Лише вона одна. Одна на всьому світі…
Характер тварини псувався. Маша перестала витримувати натовп, гарцювання навколо себе фотографів. Занепокоєно внюхувалася у пряне липневе повітря, сурмила ночами, тремтіла, рвалася у тайгу. Ніхто не знав, що з твариною. А пояснювалося все просто: Маша ждала і шукала пари.
А тут на будівництво прибули тридцятитонні самоскиди — величезні звіроподібні машини. Щось скоїлося з сигналами: відволожилися у сибірському кліматі чи так уже випустили з заводу, але кожна машина співала по-своєму. Були басовиті, хрипкі, були дзвінкі, з вищанням. Це непокоїло Машу, і хлопці наполягли, щоб її перевели до віддаленішого табору — за тридцять кілометрів від Середньоколимська.
Вирушили з селища дощовим ранком. У лісі було тихо, глухо; дерева в тумані видавалися надмірно високими, губили на землю великі краплі. Шерсть на тварині обважніла, висіла жмутками, і шкода було дивитися на цю громадину, що ожила у чужому світі і була чужа усім. Хлопці крокували мовчки, відчуваючи глибокий душевний біль.
Біля ріки зупинилися. Пором не працював. У верхів’ях пройшла злива з ураганом; вирвані дерева поодинці і групками пливли за течією, їх кружляло, зіштовхувало одне з одним, обламувало у водокрутах гілля.
Усі троє стояли коло порома — звір і двоє людей. Не знали, що робити. Дивилися на воду, слухали, як падають з дерев краплі. Пором по-сирітському притиснувся до берега; тільки линва, натягнута до краю, гула, як басова струна.
Зненацька над рікою пролунав далекий хриплий гудок. Це ревів самоскид. Якийсь пришелепкуватий, мабуть, молодий шофер викликав пором, не розуміючи, що через таку воду його не подадуть.
Маша насторожилася.
Ревіння повторилося, лунке, страшне у тумані, мовби прилетіло із незнаної країни. Маша відповіла довгим, протяжним звуком, затремтіла, очі її заблищали.
Знову з того боку долинуло ревіння, вібруюче, низьке; вітер сколихнув каламуть туману, гудок посилився. Маша здибила шерсть, відгукнулася надривним фантастичним виттям.
Певно, забавляючись, шофер не переставав гудіти; тужне ревіння линуло над рікою, заповнюючи ліс, повітря, проникало в душу. Маша кинулася берегом у один бік, в інший і раптом з розгону шубовснула у киплячу водокрутами ріку.