Минали дні. Ела одужала. Вони з Віктором літали далеко, милувалися планетою.
Та увага Віктора була прикута до дівчини. У ній відбувалися тривожні переміни. Вона блідшала, худішала, на чистому лобі з’явилися перші зморшки.
— Нічого, — відповідала вона на запитальні погляди Віктора. — Так має бути.
Ці слова він чув у польотах, у кораблі, в лісі, як-от зараз, коли вони йдуть удвох по галявині. І щоразу усе настирливіше він відповідав на них пропозицією:
— Полетимо разом.
Ела відмовчувалася.
— Полетимо.
Вони зупинилися на знайомій обом стежині до міста. Віктор вдивлявся у її бездонні, невловно мінливі очі, у зіниці.
— Полетимо!.. — повторював як зачарований.
— Чому ти так говориш? — Ела злегенька відсунулася од Віктора. — Ти про мене нічого не знаєш.
Віктор готовий був заперечувати, наполягати на своєму. Закружляти її, понести у безмежне небо.
— Хочеш, — сказала Ела, — я зроблю тебе музикою?
Жарт. Віктор усміхався у відповідь.
— Дай руки, — сказала Ела.
Віктор простягнув руки. Ела перевернула їх долонями догори.
— П’ять пальців на одній руці, п’ять на другій. Це гармонія? — запитала вона.
— Гармонія, — погодився Віктор.
— Пальці — п’ять тонів гами. Долоня — акорд. — Ела звела погляд вище. — Плечі, очі — усе це звучатиме.
Звісно, жарт! Віктор безхмарно усміхався.
Ела випустила його руку, зірвала з куща гілку.
— Слухай!
Гілка стала бгатися, щезати. Вона не горіла, не жевріла, як у вогні, а просто робилася невидимою. Водночас вона звучала.
Щезла. Слабкий, але цілком виразний акорд постояв у повітрі й також щез.
Усе це було схоже на марення.
— Дай руки! — сказала Ела.
— Ні… — Віктор перестав усміхатися. Гілка й досі стояла йому перед очима.
— Вона не щезла, — як завжди, прочитала його думки Ела. — Вона житиме вічно, як музика. І ти житимеш.
— Ні, — повторив Віктор, — краще ти полетиш зі мною.
Ела засміялася:
— Люби мене!
Обійми її ставали усе гарячіші, жадібніші…
Нарешті Віктор призначив дату старту — через місяць.
— Зачекай, — попросила Ела.
Віктор добавив тиждень.
— Ще…
— Ело!
— Мені потрібно.
— Навіщо?
— Все одно не зрозумієш.
Вони лежали під зорями. Десь далеко чувся спів. Голос, сильний і лункий, сам виводив дивну і складну мелодію. Вона то піднімалася, то опускалася до нижньої октави, переходила в шепіт, і неможливо було збагнути, радісна ця пісня чи сумна, тому що було в ній і те й друге.
— Хто це співає? — запитав Віктор.
— У неї Ніч Присвяти… — відповідала Ела.
— Ти вже говорила ці слова, — нагадав Віктор.
— У кожного своя Ніч Присвяти.
— Ти відповідаєш загадками, Ело.
Дівчина зітхнула у відповідь.
— Сумуєш? — запитав Віктор.
Елі стало помітно гірше. Випнулися лопатки, ключиці під платтям, запали і поблідшали щоки. Тільки голос став дзвінкіший, сильніший та дивовижні очі яскравіші.
— Так треба… — заспокоювала вона Віктора.
А той готував корабель до польоту. Перевірив двигуни, пальне, завів авіет у відсік.
У хвилини пестощів спокушав Елу розповідями про Землю. Про квіти. Найдужче Елі хотілося торкнутися квітів — на Іллірі не було рослин, що цвітуть.
— Усі квіти Землі я подарую тобі, — пообіцяв Віктор.
Чотири дні лишилося до старту. Тепер вони ходили пішки. Через струмки, яруги Віктор переносив її на руках: Ела була як пір’їнка.
Усе частіше вона викликала батьків — фагот і скрипка стривожено співали коло неї, викликаючи незбагненні почуття.
— Погані вісті? — запитував Віктор.
— Ні, — запевняла Ела.
— Нам полегшає, коли полетимо, — говорив він.
Одного разу вони зайшли далеко. Ніч застигла їх на півдорозі до корабля. Вони ледве дісталися міста.
— Сядемо. — Ела опустилася на траву на круглій площі.
— Але ж ми майже дійшли, — заперечував Віктор.
— Зостаньмося, — попросила Ела. — Я хочу.
Віктор сів поруч. Ніч була тиха, задушлива. У банях, в мінаретах не звучала музика. “Ніби перед грозою”, — подумав Віктор.
— Ляж, — сказала вона, — заплющ очі. Віддайся сну.
Вона перебирала його волосся, гладила по обличчю:
— Засни…
Її руки були як у дитини, її пестощі — мов заспокійлива ласка матері.
— Спи.
Доторки рук Ели заколисували. Віктор забувся.
Раптом він почув спів. Він був близько-близько і далеко — як буває уві сні, був поруч і у ньому самому.
Засни, коханий…
По тембру Віктор упізнав, що співає Ела. Здивувався, хотів підвестися. Однак теплінь у тілі,_ млість не дозволили йому прокинутися.
Засни, коханий…
Ми полетимо з тобою до зірок.
Станемо жити, творити музику,
І промені зірок будуть нам струнами.
Крізь сон Віктор відчував, як щось міняється поблизу нього, щезає; голова його хилиться нижче, торкнулася трави.
Та голос Ели звучав:
Засни.
Я твоє кохання, твоя пісня.
Немає нічого ліпшого, як бути удвох:
Ми разом, ми кохання.
Ми політ.
Ми вічність.
Водночас Віктор відчував, як від нього відходить тепло, а довкола утворюється порожнеча.
Спи, коханий.
Ми полетимо з тобою до зірок…
Прийшов до тями він несподівано. Від тиші. Він лежав на траві. Ели поруч не було. Це його стривожило.
— Ело! — покликав він.
Ніхто не відгукнувся.
— Ело! — Віктор підхопився на ноги. — Ело!
Тиша. Вдалині йшла гроза, але так далеко, що грому не було чути. Зблискували сполохи.
— Ело!..
Площа була безлюдна. Темні будівлі загадково мовчали.
— Де ти, Ело?
Мовчання.
— Ело-о!..
Віктор кинувся в один бік, в інший, оббіг площу по колу. Ніде нікого.
— Ело, відгукнись! — кричав він.
Побіг уздовж вулиці. Повернувся на широку площу.
— Ело! — затарабанив руками в стіну найближчого будинку. Пружна стіна не відповіла.
Віктор кидався від однієї будівлі до іншої, стукав, благав:
— Поверніть!
Знову побіг вулицею.
— Поверніть!..
Було тихо і глухо. Світало.
На площі, там, де вони сиділи з Елою на початку ночі, Віктор знайшов трав’яні сандалії і зрозумів усе.
Це була Ніч Присвяти. Дівчина перетворилася на пісню:
Будемо жити, творити музику,
І промені зірок будуть нам струнами…
Хіба могло бути по-іншому у цьому дивному і чужому світі? Ела — вона була кокон, як ці незбагненні вежі. Тепер вона стала собою — піснею. Хіба могло бути інакше?
Розум, однак, не хотів миритися з цією простою, очевидною істиною. Віктор усе ще кликав:
— Ело…
Сандалії він не взяв. Навіщо? Ще раз обійшов площу, пройшовся вулицею, зупинився у кінці. Попрощався з містом.
Піднявся на пагорби і ще раз озирнувся на місто. Непросте місто, у ньому жила музика.
Піднявся на корабель, задраїв за собою двері.
Поставив ракету на вертикаль. Опустив руки на важелі управління.
— Я твоє кохання, твоя пісня… — почув він.
— Ти тут? — запитав, затримуючи руки на важелях.
— Тут. І залишуся тут.
— Ело…
— Так, любий. Інакше неможливо.
Вдруге упродовж цього ранку Віктор збагнув: інакше неможливо.
— Прощай. — сказав він.
— Прощай, — відповіла Пісня.
— Як довго ти будеш зі мною? — запитав Віктор.
— Завжди. Я пісня, я музика твоєї душі, ти понесеш мене з собою.
Віктор увімкнув двигуни і ще раз мовив:
— Летимо.
— Ми кохання. Ми політ — вічність…
Корабель одірвався від ґрунту і полинув увись.
ЗМІСТ
Квіти Альбаросси
Іще одне мертве місто
Північна зірка
Іспит з космографії
Про що промовляють тюльпани
Джерело Непийвода
Шротинка
Дорогий дослід
Відкриття
Хромосоми долі
Маша
Ела
