Але солдати, які були на борту, та інші (хоч Ліра була надто далеко, щоб упізнати серед них пані Кольтер: вона знала, що жінка була там) не марнували часу. За допомогою відьом вони витягли ручний кулемет, встановили його та почали стріляти із землі.
— Уперед! — наказав Йорик. — Вони протримаються досить довго.
Він проричав, і група ведмедів відділилася від інших, щоб атакувати правий фланг татар. Ліра відчувала його бажання залишитися з ними, але все її єство кричало: «Уперед! Уперед!» — а уява малювала Роджера та лорда Ізраеля. Йорик Бернісон знав це і повернув до гори, геть від поля бою, залишаючи ведмедів стримувати натиск татар.
Вони дерлися нагору. Ліра напружувала зір, але навіть очі Пантелеймона-сови не бачили жодного руху на схилі гори, якою вони лізли. Однак слід саней лорда Ізраеля був чітким, і Йорик швидко йшов по ньому, фонтанами роз-
кидаючи сніг поза собою. Що б тепер не сталося позаду, зараз це було лише позаду. Ліра викинула це з голови. їй здавалося, що для неї не існує цілого світу — такою напруженою та цілеспрямованою вона була, так високо вони дерлися, таким дивним та надприродним було світло, у якому вони купалися.
— Йорику, — сказала вона, — ти знайдеш Лі Скоресбі?
— Живим чи мертвим, я знайду його.
— І якщо ти побачиш Серафіну Пеккала…
— Я розповім їй, що ти зробила.
— Дякую, Йорику, — сказала Ліра.
Деякий час вони не розмовляли. Ліра відчувала, що увійшла в якийсь транс, стан між сном та реальним життям, стан свідомого сновидіння, у якому вона бачила, що ведмеді несуть її в місто серед зірок.
Вона збиралася щось сказати про це Йорику, але в цей час він уповільнив ходу і зупинився.
— Сліди ведуть далі, — сказав Йорик Бернісон, — але я не можу.
Ліра сплигнула з його спини і стала поряд із ним. Вони стояли на краю глибокої ущелини. Було важко сказати, це тріщина льодовика чи скелі, але це було не суттєво, тому що вона йшла просто у бездонну темряву.
А сліди саней лорда Ізраеля доходили до краю… і продовжувалися, вони вели крізь міст із снігу.
Міст, без сумніву, відчув вагу саней, тому що сліди йшли понад самим краєм ущелини і занурювалися десь на фут у сніг. Він міг би витримати вагу дитини, але, звичайно, він не втримав би ведмедя в обладунках.
Сліди ж лорда Ізраеля вели далі мостом нагору. Якби вона схотіла продовжувати йти, то мусила зробити це сама.
Ліра повернулася до Йорика Бернісона.
— Я повинна перейти на той бік, — сказала вона. — Дякую тобі за все, що ти зробив. Я не знаю, що станеться,
коли я дістанусь до нього. Мабуть, ми всі загинемо, наздожену я його, чи ні. Але якщо я повернусь, я віддячу тобі як слід, королю Йорику Бернісон.
Вона поклала руку йому на голову. Він дозволив їй це зробити і м'яко покивав.
— До побачення, Ліро Красномовна.
її серце калатало від любові. Дівчинка повернулася і стала на міст. Сніг затріщав під нею, а Пантелеймон звився вгору над мостом — оглянути його стан та підбадьорити Ліру, щоб вона продовжувала рухатися. Крок за кроком вона думала, чи швидко перебігти на інший бік, чи йти повільно, як вона і робила, та намагатися ступати якнайлегше. На півдорозі почувся сильний тріск снігу — великий шмат зірвався коло її ніг та упав у безодню, і міст осів ще на декілька дюймів над ущелиною.
Вона стояла не рухаючись. Пантелеймон скрадався у формі леопарда, готовий стрибнути та підхопити її.
Міст втримався. Вона зробила ще один крок, потім другий, а потім відчула, як щось осідає у неї під ногами, і з усієї сили стрибнула на інший бік. Вона впала на живіт, а за її спиною весь міст провалився в ущелину з м'яким шумом.
Пазурі Пантелеймона вп'ялися в її шубу та міцно тримали.
За мить вона розплющила очі та відповзла від краю. Вона підвелась і помахала рукою ведмедю, який спостерігав за нею. Йорик Бернісон став на задні лапи, бажаючи відповісти їй, а потім повернувся та швидко побіг униз, щоб допомогти своїм підданим у битві з пані Кольтер та солдатами з цепеліна.
Ліра залишилася сама.
23
Міст до зірок
Коли Йорика Бернісона вже не було видно, Ліра відчула страшну слабкість і машинально повернулася до Пантелеймона.
— О Пане, любий, я не можу йти далі! Я так боюся і так втомилася, весь цей шлях, боюсь до смерті! Краще це був би хтось інший, а не я, слово честі!
її деймон в образі кота уткнувся їй у шию, теплий та заспокійливий.
— Я просто не знаю, що нам робити, — проридала Ліра. — Це занадто для нас, Пане, ми не можемо…