Напівіндіанець із «Північної Одіссеї», якого Мелмют Кід назвав Улісом, за аналогією із героєм Гомерової «Одіссеї», поклав життя на те, аби повернути собі несправедливо викрадену в нього білим завойовником Акселем Гундерсоном дівчину Унгу. Врешті-решт, після тривалих блукань «землями білих», після виснажливих переходів льодовими пустелями і навіть після неймовірної втечі зі справжнього рабства в північному російському порту, він таки вистежує свого кривдника й заморює його голодом. Але так і не може збагнути, що в такий спосіб убиває й Унгу. Будучи вже на порозі голодної смерті, від останньої дивом упольованої здобичі Аксель Гундерсон не бере ні крихти, а все несе коханій дружині, аби врятувати її… Унга ж, дізнавшись, ким є їхній провідник насправді, кидається на Уліса з ножем. Сама ж залишається помирати у льодовій пущі поряд із тілом свого Акселя…
В Уліса є ще одна ідея — борг перед Мелмютом Кідом, який заплатив викуп за майже незнайому йому людину; й Уліс таки повертає Мелмютові цей борг.
Так, ідея ідеї не рівня. Помста чи нажива за будь-яку ціну («З рубцем на щоці», «Тисяча дванадцяток» та ін.) не доводять людей до добра. Натомість вияви вдячності, справедливості, дружби, самовідданості цінуються дуже високо. Але чи не найвище — саме життя. Мабуть, найвиразніше це проглядається в одному з найкращих творів Джека Лондона — оповіданні «Жага до життя», яке хоч і написане значно пізніше від північного циклу, але близьке до нього за художньою переконливістю й глибиною проникнення в людську психологію.
Двоє виснажених голодом чоловіків зі своїми трофеями — мішечками намитого золота — добираються безлюдними північними землями до рятівного моря, де їх має підібрати корабель. Але коли один із них підвернув ногу — товариш без жодного докору сумління кинув його самого. Та от жаги до життя цьому товаришеві забракло, на відміну від жадоби до золота, — його погризене вовками тіло поряд із незайманим мішечком золота знайде відтак кинутий мандрівець, який наважився позбутися в дорозі своєї заважкої й абсолютно безглуздої тут золотої ноші. Витримавши неймовірні злигодні, своєю жагою до життя перемігши навіть вовка, він таки добирається до рятівного корабля. А там, оклигавши, збирає сухарі у матраці, в пазусі, у найнеймовірніших місцях…
Моторошна картина! Але чи завважували ви, дорогі читачі, як наші ж таки бабусі й дідусі, яким випало на долю пережити штучно організований тоталітарним сталінським режимом страшний голод 1933 року, дотепер у скринях та на горищах роблять запаси продуктів…
Глибока житейська правда — ось що особливо цінне в творах Джека Лондона. Так, вона подекуди страшна, ця правда — але тим переконливіша.
Своїми книжками письменник наполегливо доводив, що і в найтяжчих обставинах, найжорстокіших випробуваннях людина не є безпорадною. Все вирішують її духовні якості, її воля, людяність, почуття морального обов'язку, віра. Саме ці риси не дають розчинитися книжкам Джека Лондона в безконечних потоках усеможливої сучасної й не дуже белетристики, а до глибини душі заполонюють юного читача; вчать його жити за законами правди й моралі; дарують йому впевненість у власних силах і можливостях на довгій і часто тернистій дорозі життя.
Іван Андрусяк
ЖАГА ДО ЖИТТЯ
Хто добре жив і кинув все,
лиш той здобуде гарту, –
і виграти потрапить той,
хто ставить все на карту.[1]
они ступали, кульгаючи, до річки; сходячи вкритим каменюками берегом, передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич їм не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони ступали, схиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.
— Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, — промовив задній.
Голос його звучав одноманітно, без усякого виразу. Він говорив байдужно, і перший, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між каміння, не озвався ні словом.
Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, — така холодна, аж кості нили і затерпали ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.
Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні й ледве не впав, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши з болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова; заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав опертя. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.