Раптом він урвав спів, загарчав по-вовчому, кинувся до полиці з м'ясом, і не встигли вони й отямитись, як він роздирав зубами шмат сирого бекону. Почалася завзята боротьба між ним і Мелмютом Кідом, але божевільна міць покинула його так само раптово, як і з'явилась, і він віддав здобич. Мелмют Кід удвох з Принсом посадовили його на стілець, але він безсило перехилився на стіл. Кілька крапель віскі повернуло йому снагу, і він набрав ложкою цукру з цукорниці, що її поставив перед ним Мелмют Кід. Коли він уже трохи загодив свій апетит, Принс, здригаючись, подав йому кухлик слабкого бульйону.
В погляді прибульця світилося похмуре божевілля, що за кожним ковтком то спалахувало, то згасало. Обличчя його, худе й виснажене, мало скидалося на людське. Мороз, видко, не раз дошкуляв йому, накладаючи нові рани на давніші, не зовсім ще загоєні струпи. Суха шкарубка шкіра потріскалася, і звідти прозирало живе м'ясо. Шкуратяна його одежа була брудна й подерта на лахміття, а хутро з одного боку обсмалилося й прогоріло; очевидячки, він лежав десь просто на жару.
Мелмют Кід показав на те місце, де видублену на сонці шкуру було вирізано стьожками — страшна познака голоду.
— Хто ви такий? — спитав Кід, чітко вимовляючи слово по слові.
Чоловік наче нічого не чув.
— Звідки ви прийшли?
— «За водою плине корабель наш», — заспівав чоловік у відповідь тремтячим голосом.
— Напевне, бідолаха приплив на судні, — сказав Кід і струсонув ним, сподіваючись привести його до тями.
Але чоловік скрикнув, — певно, з болю, — і схопився рукою за бік. Тоді поволі підвівся, спираючись на стіл.
— Вона сміялася з мене… а в очах її була ненависть… вона… не хотіла… йти…
Голос його завмер, і він знову став хилитися, та Мелмют Кід схопив його за руку й вигукнув:
— Хто? Хто не хтів іти?
— Вона, Унга. Вона сміялася й хотіла мене вбити, вдарила ось так. А потім…
— Ну?
— А потім…
— Що ж потім?
— А потім він лежав на снігу, тихо-тихо, довго лежав. Він ще й досі нерухомо… в снігу…
Кід і Принс безпорадно перезирнулися.
— Хто лежав на снігу?
— Вона, Унга. Вона зненависно подивилася на мене, а тоді…
— Ну? Що?
— А тоді взяла ножа, отак — раз, раз… Вона була квола. Я йшов дуже помалу. А там багато золота, в тому місці, дуже багато золота.
— Де Унга?
Мелмют Кід подумав, що вона, може, вмирала десь за милю від них. Він несамовито тряс бідолаху й допитувався:
— Де Унга? Хто така Унга?
— Вона там… на снігу…
— Кажи ж бо! — Кід міцно стиснув його за руку.
— І я лишився б там… на снігу… але… мені… треба… віддати борг. Тяжко… було нести… та я мушу… віддати… віддати борг… я… мушу…
Незладне белькотіння стихло, він понишпорив у кишені й витяг торбинку з оленячої шкури.
— Борг… віддати… п'ять фунтів… золота… я позичив у Мелмюта… Кіда… я…
Знесилена голова впала на стіл, і Мелмют Кід уже не зміг її підвести.
— Це Уліс, — сказав Кід спокійно й кинув гамана з золотим піском на стіл. — Певно, Акселеві Гундерсону та його дружині кінець. Ану, вкриймо його добре. Він індіянин, то, либонь, викишкається, а тоді розповість нам про все.
Коли вони розрізали на ньому одежу, то побачили з правого боку на грудях дві незагоєні рани від ножа.
— Я оповім за все, як умію, але ви зрозумієте. Почну з самого початку: розкажу про себе й про неї, а вже тоді про нього.
Той, що мав видрячі хутра, присунувся до грубки, як то роблять люди, що довго не бачили вогню і бояться, аби той Прометеїв дар раптом не зник. Мелмют Кід поправив каганця й поставив його так, щоб світло падало оповідачеві на обличчя. Принс примостився на лежанці й наготувався слухати.
— Я Наас, ватаг і ватагів син, народжений між заходом і сходом сонця на бурхливих хвилях, в уміякові[41] мого батька. Цілу ніч чоловіки сиділи на веслах, а жінки вичерпували воду, що заливала нас. Ми змагалися з бурею. Солоні бризки замерзали на материних грудях, і врешті життя її спливло разом з припливом. А я, я приточив свій голос до вітру, до бурі, і вижив. Наша оселя була на Акатані…
— Де? — перепитав Мелмют Кід.
— На Акатані, в Алеутії. Акатан за Чигніком, за Кардалаком, за Унімаком. От я й кажу, наша оселя була на Акатані, що лежить серед моря, на самому краю світу. У солоному морі ми ловили рибу, тюленів та видр; наші хижки тулилися одна до одної на скелястій смузі між лісом та жовтим узбережжям, де лежали наші каяки. Нас було небагато, і світ нам був дуже малий. Десь на сході лежали чужі землі, острови такі самі, як і Акатан. Ми думали, що весь світ складається з островів, а про інше й гадки не мали.