Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревім»
Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князівська еліта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханів, які виходили заміж за руських князів, приїжджали на Русь не самі, а з дівчатами, що служили їм. Ці, своєю чергою, могли виходити заміж за руських дружинників. Такі шлюбні відносини принаймні свідчать, що між Руссю й Половецьким полем не було непрохідної прірви. Радше, навпаки, руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказував Лев Гумільов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-і Кипчак) й Київська Русь складали одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам…»110.
Про цей симбіоз свідчить відома битва на Калці в 1223 р., коли половці й руських князі зазнали поразки від татар111. Половці, опинившись перед лицем татарської небезпеки, звернулися саме до руських князів, сподіваючись отримати від них допомогу. І отримали. Тобто в той період Русь та Дешт-і Кипчак справді можна розглядати як «поліцентричну державу».
Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то її «половецька частина» зазнала дезінтеграції й була «розвіяна».
Та все ж половці «знайшли себе». Далі окремі половецькі орди опинилися на теренах Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії.
Половці славилися як хоробрі й вмілі воїни. Тому їх наймали на службу правителі різних держав. Ще раніше це стосувалося можновладців Візантії, Русі та Грузії. Частина половців опинилася в Єгипті, які в 1279 р. захопили тут владу112. Військово-політичною елітою в цій країні тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, які мали переважно половецьке походження113.
Половці, що опинилися в Дунайській Болгарії ще перед татарською навалою, підняли в 1185 р. антивізантійське повстання. У результаті чого з’явилося друге Болгарське царство. Цікаво, що в цій державі царські династії були половецького походження – Асєні (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)114. В певному сенсі, середньовічна Болгарія, яка відродилася і створила блискучу слов’янську культуру, завдячує цим саме половцям. І взагалі чи існував би болгарський етнос, якби не антивізантійське повстання 1185 р., очолюване половцями?
Для половців Дунайська Болгарія, як і ближні землі нинішньої Румунії та Молдови, стали місцем переселення. Існує версія, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасної Румунії) в 1330 р., був половецького походження. Принаймні його ім’я є тюркським115. Династія Басарабів правила в цій державі до середини XVII ст. До речі, її представником був відомий Влад ІІІ Дракула (1431—1476)116. Також від імені цієї династії пішла назва краю Бессарабія, частина якого зараз входить до складу України.
Влад ІІІ Цепеш (Дракула)
У середині ХІІІ ст. половці опинилися в Угорщині. Зокрема, в 1246 р. король Бела IV запросив їх на службу, розселивши між Тисою й Дунаєм. Тут вони створили край Куманію (Куншаг). Король Ласло IV (1262— 1290), мати якого була половчанкою, в 1279 р. надав цьому краю широку автономію. До речі, цього короля іменували Кун (половець). Автономія Куншага (правда, з перервою з 1711 по 1745 рік) зберігалася до 1876 р., тобто майже шістсот (!) років. Ця автономія мала навіть більше прав, ніж інші угорські землі117. Тут практично не існувало кріпацтва. Половецька мова зберігалася на цих землях до ХVІІІ ст. Половці Угорщини після себе залишили не лише пам’ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволі поширеним угорським прізвищем є Кун, тобто половець.
113
Про мамлюків та їхній султанат див.:
114
115
117