До складу чорних клобуків входили залишки колишніх печенігів, які були витіснені зі степів Північного Причорномор’я половцями. До речі, в давньоруських літописах фігурує термін «Лукомор’є», під яким розумілися, зокрема, землі Північного Причорномор’я, де кочували половці. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрійовича під 1172 р. (насправді – під 1169 р.) сказано: «Як і колись на лукомор’ї билися [наші] з ними (половцями. – П. К.) кріпко, і, побачивши [це], половці побігли, а наші вслід за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи»135.
Печеніги, вигнані половцями з Лукомор’я, тепер пішли на службу до руських князів. І згадки про них часто пов’язувалися з чорними клобуками. Таким чином, печеніги з «ворогів русичів» стали їхніми союзниками.
Однак «головну скрипку» серед чорних клобуків відігравали торки136. Про них є достатньо інформації на сторінках руських літописів. Перша згадка про них припадає на 985 р., де говориться, що князь Володимир Святославович здійснив похід на волзьких булгар, залучивши до цього торків. При цьому розповідається, що Володимир зі своєю дружиною рушив на човнах. У той час торки йшли берегом на конях137. Якщо ця інформація адекватно відображає реалії, то напрошуються певні висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах, а як кіннотників князь Володимир та інші руські князі використовували кочівників-тюрків. У цьому випадку це були торки. Отже, тюркська кіннота органічно доповнювала руських дружинників. Можливо, коли Києво-Руська держава «вперлася» в степові простори, руські дружинники пересіли з лодій на коней. І сталося це, зрозуміло, не без впливу тюрків-кочівників.
Правда, відносини торків і руських князів не були безхмарними. Між ними виникали й конфлікти. Так, незадовго після смерті Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславі, довелося усмиряти торків138. Та все ж торки служили руським князям і часто з ними вирушали в походи проти половців.
Торки проживали переважно на півдні Київського князівства, в басейні річки Рось. Їхнім столичним містом був Торчеськ, що теж неодноразово згадується в літописних джерелах. Як правило, це місто ототожнюють із городищем між селами Шарки і Ольшаниця Рокитнянського району Київської області на лівому березі річки Горохувата, що є лівою притокою Росі139. Правда, ймовірними місцями локалізації Торчеська могли бути також сучасне місто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Київської області. Всі вони знаходяться в районі Поросся, де жили представники цього етносу.
Одна з останніх згадок про торків припадає на 1193 р., де говориться, що їх погромили половці140. Яка була їхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Більшість із них «зникла», злившись зі слов’янським населенням.
Полишили торки після себе чимало топонімів – Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалізація вказаних населених пунктів дуже широка. Ці топоніми зустрічаються не лише на півдні Київщини, а й на Поділлі, Волині і навіть на Донбасі. Це дає підстави припустити, що торки кочували в різних регіонах сучасної України, засновуючи тут свої поселення.
Панорама селища Торчин
Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеї141. Перша згадка про них у руських літописах припадає на 1097 р. (насправді – на 1098 р.), коли вони разом із торками й печенігами пішли на службу до осліпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)142.
Не без того, що в берендеїв, як і в інших представників чорноклобуцьких племен, виникали конфлікти з руськими князями. Під 1121 р. у Київському літописі зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеїв із Русі, а торки й печеніги самі втекли143. Про причину й суть цього конфлікту нічого певного сказати не можемо. Однак далі в літописах повідомляється, що берендеї служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували їх. Під 1159 р. у Київському літописі ведеться мова про те, що берендеї зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Літописець навіть називає імена берендеївських вождів, котрі стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович і Карас Кокій144.
Ця літописна інформація дає авторам підстави вважати, що берендеї були підступними, легко змінювали своїх повелителів, керуючись виключно меркантильними інтересами145. Але берендеї не були тут винятком. У той час у політичному житті багато хто так чинив, у тому числі й руські князі.
136
Про торків див.:
139
145
Див.: