Загалом же ця частина чорних клобуків служила руським князям, воюючи проти їхніх ворогів. У 1185 р. князі Святослав Всеволодович і Рюрик Ростиславич організували похід проти половців, який виявився успішним. Участь у цьому поході взяли й берендеї146. Це, власне, остання згадка про них у руських літописах.
Щодо подальшої долі берендеїв, то тут вступаємо в сферу здогадів. Доволі поширеною є версія, що вони переселилися в північно-східні землі, на терени Володимиро-Суздальського князівства. Справді, частина берендеїв могла податися туди. У цьому регіоні зустрічаються берендеївські топоніми. Міфічний цар Берендей є персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снігуронька» Олександра Островського. І хоча це літературні твори, але написані вони на основі фольклорного матеріалу. Принаймні образ царя Берендея мав певне поширення у російському фольклорі.
Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуї147. У руських літописних джерелах вони фігурують нечасто. Ковуї брали участь у князівських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р.148. Ковуїв пов’язують із Чернігівщиною. Вважається, що вони були розселені в межиріччі Десни та її притоки Остера, де знаходилися солонцюваті ґрунти, більш придатні для скотарства, ніж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуїв. Зараз це село з такою ж назвою. Розміщене воно в Куликівському районі Чернігівської області.
Як бачимо, тюркські етноси (чорні клобуки) були частиною політичного організму Давньої Русі. Вони захищали південні кордони держави, брали участь у походах руських князів, зокрема на половців. Також чорні клобуки ставали й учасниками князівських усобиць.
Чорні клобуки залишили після себе в Україні низку топонімів. Схоже, значна їхня частина слов’янізувалася і влилася до складу українського етносу.
Під владою Золотої Орди
У російській літературі ще в ХІХ ст. міцно утвердився концепт «монголо-татарського іга». Пізніше він перейшов у інші літератури, у т. ч. й українську. За радянських часів цей концепт сприймався ледь як не аксіома. Продовжує він своє життя й понині.
Якщо його брати в загальних рисах, то він виглядає таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здійснили завоювання Русі. Апогеєм цього стало взяття ними Києва в 1240 р.
При цьому, як правило, не звертається увага, що далеко не всі землі Русі були завойовані. Під владою ординців опинилися північно-східні землі, де пізніше сформувалася Московія, а також Чернігівщина й Київщина. Незавойованим лишилися Новгород, Псков, землі Смоленського, Полоцького й Турово-Пінського князівств, які з часом стали важливою частиною Великого князівства Литовського. У межах останнього формувався білоруський етнос. Попри наїзди монголо-татар на землі Волині й Галичини, ті вистояли й фактично зберігали свою самостійність, хоча їм і довелося підтримувати певні стосунки з монголо-татарами. Зрештою, Волинь і Галичина «перебрали» на себе етнополітичний термін «Русь». Тому деякі правителі Волині й Галичини іменували себе руськими королями.
Але повернемося до концепту «монголо-татарського іга». Останнє представляється як велика трагедія для руського чи то давньоруського народу. Воно затримало подальший економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землі Європи від диких ординців.
Насправді Монгольську імперію Чінгізідів, від якої у 1266 р. відокремилася її західна частина (Улус Джучі), що з часом почала іменуватися Золотою Ордою149, називати «дикою» не випадає. Адже ця держава охоплювала величезну територію – від Далекого Сходу до Східної Європи. Це було найбільше за територією й населенням державне утворення тогочасного світу. Щоб забезпечувати управління ним, потрібні були відповідні соціально-політичні й комунікаційні технології. Через цю імперію проходив Великий шовковий шлях, який пов’язував Китай з Європою і відігравав важливу роль в економіці багатьох тогочасних країн. Власне, правителі імперії й забезпечували нормальне функціонування вказаного шляху, маючи від цього велику вигоду. Загалом Монгольська імперія сформувалася на цьому шляху, як і Русь – на шляху «із варяг у греки». Монголи (насправді це була сукупність різних етносів, серед яких переважали етноси тюркські) перейняли чимало досягнень розвинутої китайської культури. Це стосується не лише певних технологій, зокрема військових, а й технологій торгово-комунікаційних.
149
Термін «Золота Орда» доволі пізнього походження і не є самоназвою держави. Вперше він з’являється в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотої Орди не існувало, зокрема в історико-публіцистичному творі «Казанська історія», в якій обґрунтовувалося завоювання Московією Казанського ханства. Вважається, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (інша версія щодо датування – 1626—1640 рр.). У різних пам’ятках часів Золотої Орди для означення цієї держави вживалися інші назви. Найчастіше – Улус з різними додатками, наприклад іменами ханів. Навіть вживалася назва Дешт-і Кипчак, яка раніше використовувалася для означення Половецької землі. У ХІХ ст. термін «Золота Орда» закріпився в російській історіографії й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучі зі столицею в Сараї (пізніше – Новому Сараї). Розуміючи умовність цієї назви, ми вирішили її використовувати, аби уникнути термінологічних непорозумінь.