На ліси, на стежечки,
На поля лягла.
Пов’язала стрічечки
На стрункі тополі,
Й ті горять, як свічечки
Вогниками в полі.
І стоять пишаються
Всі садки шовкові,
Мов сільські дівчата
В золотій обнові.
Я дивлюсь на золото,
Що аж очі коле,
Ой, до чого ж хочеться
І мені в те поле –
Де стоїть пишається
Явір із вербою,
І гукає голосно
В гай мене з тобою.
5.9.1988 р.
Я – САМ СОБІ ДЕРЖАВА
Я сам собі – і брат, і сват,
І сам собі – держава,
Бо знаю, що ніхто не дасть,
Ні хліба, а ні сала.
А листя падають, летять,
Де кожний вірш, як поле битви,
Так, що ж і ще оті хотять? –
Які нас голять і без бритви.
Ти тільки, друже, в суть ту вникни!
13.11.2011 р.
ЩОБ ДО ГРУДЕЙ ТВОЇХ ПРИПАСТИСЬ
Як би хотів до вас припастись,
І в вашій пазусі «попастись».
22.10.2011 р.
НАША БІДА
Наша біда у тім, що ми державні,
І що свого нічого в нас нема,
Хіба що муки сьогоденні й давні,
Які й понині мучать нас сповна.
Наша біда, і в тому наше горе,
Що трутнів більше в нас, як бджіл,
І всі вони над нами, ніби оси,
Ніби вовки, бо кожний з нас, як віл.
Наша біда, що всі ми несміливі,
І день від дня зникає – совість, честь,
Що, навіть, захистить себе не вмієм,
І що панує над суспільством жесть.
Наша біда, що всі ми, як примати,
І що ліси, та квіточки в гаю,
Наш вождь зумів до рук своїх прибрати,
І нас усіх тримати на… мовчу.
Наша біда в довірі, і в покорі,
І в тім, що нас привчили плазувать,
Тому ото ми всі такі і хворі,
Що боїмось за себе постоять.
Наша біда, що думать перестали,
І кожен з нас готовий раком стать,
Тільки б за те – аби їх не чіпали,
Ну, а на все, й на всіх їх всім начхать.
19.4.1988 р.
СХАМЕНІТЬСЯ, ЛЮДИ!
Тобі ніщо в державі не належить,
Бо гори ті, поля – вже не твої,
Тому їх можна вже як хочте гадить,
Або спалить в якому хоч вогні.
І чий то ти? Звідкіль такий припхався?
З яких країв приплентавсь ти в мій край?
Що, ніби гнида в наші душі вп’явся,
І тільки ждеш, що все тобі давай.
Пора вже встать і вирівнятись, люди,
І банді тій сказать – МОГУТНЄ НІ!
Нехай у себе те, що хочуть роблять,
Але не в нас, не на моїй землі.
20.4.1988 р.
ЯКБИ Я УМІЛА ЛІТАТИ
Якби я літать уміла,
І могла щоб птахом стать,
То тебе б я перестріла,
І стала б вічно цілувать.
Перестріла б тебе, мій коханий,
Як русалка в ставку юнака,
І до ранку б тебе лоскотала,
Як матуся свого малюка.
Цілувала б твої милі очі,
Як цілують берізок вітри,
Щоб від мене ніколи, ніколи
Ти не зміг ні до кого піти.
Цілувала б, як вітер тополю,
Й віддалася б таким почуттям,
Коли всі забувають про волю,
Коли вас зустрічає «Сангам».
Цілувала б твої милі очі,
Твої губки, як дощик пальто,
Бо такого від тебе я хочу,
Чого в світі не відав ніхто.
13.4.1988 р.
СИДИ І НЕ БІЙСЯ
Коли сиджу в своїй квартирі,
То страх ще в мене може буть,
А от, коли я там, де грати,
Тоді – нікого не боюсь!
Бо знаю, наша охорона,
Мене, як свято – бережуть,
І там вже можу все сказати,
Одначе більше не дадуть.
3.2.1967 р.
ЩОБ ВИ ВАРТІ БУЛИ!
Щоб ви варті були, баби,
Щоб не ті всі ваші... зваби?
22.10.2011 р.
ПРО ПРАВДУ
Я часто думаю, який же ти насправді:
Чи сучий син, чи символ чистоти?
Бо я не хочу вірить в твою правду,
Хоч знаю, що говориш правду ти.
За інформацію твою тобі я вдячний,
Але не знаю, плакать, чи радіть?
Бо після тої правди хочу плакать,
Й не знаю сам, куди себе подіть?
Кому, скажи, така потрібна правда,
Яка висить, немов Домоклів меч,
Яка вбиває в першому вас раунді,
Так, як торнадо, або так, як смерч?
Кому така, скажіть, потрібна правда,
Якщо вам скажуть, що кохана – б…дь,
Ну підеш писк наб’єш ти тій принаді,
Й кого прикажеш далі ти кохать?
Я часто думаю про правду і неправду,
Чого в ній більше – доброти чи зла?
І хоч за правду ладен сам померти,
Але й не хочу бути за козла.
А вам скажу, кого не вчила мати,
Як хтось комусь підставив свій живіт,