Я одне не розумію: чом нема тебе?
Адже глянь, яке чарівне небо голубе.
Глянь, як Місяць між хмарками з вилами біжить,
Ніби хоче, там – на хмарах, когось погубить.
Потім в тебе, ніби в люстру, очі свої вклав,
І тебе, як хлопець дівку – обіймав і цілував.
Ну, а ти, щоб я не бачив – стала тут же під дубком,
Й разом з ним побігли в поле, що знаходивсь за ставком.
10.5.1960 р.
ХОЧУ ВСІХ!
Я знаю, що щастя одне не буває,
Тому ото люди його і шукають.
І поки те щастя своє хто знайде,
То поле, мабуть, не одне обійде.
Так само і я, що тут гріх вже таїть,
Ходжу і шукаю, щоб душу погріть.
Я знаю, що щастя мене обминає,
І скільки живу – то від мене втікає.
І поки своє буду щастя шукать,
То буду і іншим я допомогать.
І хоч їм порою бувало грубив,
Але цю «роботу» завжди я любив,
І хоч жіночки ті були часто з перцем,
Але ту роботу робив їм – від серця.
6.12.1961 р.
ЛЮБЛЮ ДИВИТИСЬ В ОЧІ
Я люблю дивитись людям прямо в очі,
Особливо в ніжні, голубі, дівочі.
І мені, здається, серце перегріте
От-от запалає і почне горіти.
А як запалає, то запалить душу
Хто ж мені підкаже, що робити мушу?
18.5.1961 р.
СВІТИТЬ СОНЦЕ
І ніхто не знає, і ніхто не чує
Хто в моєму серці днює і ночує.
Світить ясно Сонце, до ялин сміється,
І, мабуть, від того серце дужче б’ється.
Б’ється, бо навколо люди, живі люди,
А тому і дихаеться нам на повні груди.
І ніхто не знає, і ніхто не чує,
Хто в моєму серці днює і ночує.
14.5.1961 р.
ЯК МИ ЗУСТРІЛИСЯ
Після того, як над полем
Ясна зіронька зійшла,
Запалало моє серце,
Прояснішала душа.
І від того став добріший,
Все думки, та все думки,
Світ немилий став миліший,
Стало все-все навпаки.
Я завжди знав, що роблю я,
Що і де кому кажу,
А це став чомусь проходить,
Навіть вулицю свою.
І дивлюсь, очей не звожу
З чарівних твоїх колін,
І готовий щогодини
Бити їм я свій уклін.
22.10.1961 р.
ГРАЄ МАНДАЛІНА
Ніби циган в тіні – Місяць за горою
Крадеться, як смеркне, пізньою порою,
Тільки не за кіньми, і не за вдовою,
Крадеться за дівкою тою молодою.
Грає мандаліна, про літа голосить,
Під вербою Місяць щось в дівчини просить,
А вона хіхікає, і не проти б дати,
Але хто ж дитинку буде доглядати?
От чому голосить в лісі мандаліна,
В час, коли хіхікає під вербою Ніна.
27.2.1960 р.
ТІЛЬКИ ЦІЛУЙ
Я приїду, як розквітне вишня у садку,
І тоді тебе зустріну зіроньку свою.
Сядемо, як ми сиділи, серед скал і круч,
І тоді мене як хочеш, скільки хочеш – «муч».
І тоді роби, що знаєш серед пальм і туй,
Я мовчатиму, коханий, тільки ти цілуй!
10.5.1960 р.
МРІЙЛИВО ЗОРІ ЗАГЛЯДАЛИ
Чи я любив кого – не знаю,
Чи може думав, що люблю,
Тому сиджу і виглядаю,
Я й досі зіроньку свою.
Щоб соловей не спав до ранку,
Йому пісні свої складав,
І щоб співав їх на світанку,
Поки тебе я дожидав.
Мрійливо зорі поглядали,
Мабуть, всю ніч на Ірин пень,
Туди, де голосно співали,
Сільські дівчата про Ірпень.
Ріка туманом підіймалась,
Із кучерявих берегів,
І, мов на когось задивлялась,
Із-під своїх кошлатих брів.
А з-за ліщини йшла дівчина,
І посміхалась знов, і знов,
Ото якраз на тому місці
З нами і стрілася любов.
3.11.1961 р.
ПІСНЯ, ЯК ХЛІБ
Я люблю свій край, як травень –
Серцем, ніжністю душі,
Як шепочуть в лузі трави,
І сміються камиші.
Я люблю свій край, як пісню –
Серцем, помислом мети,
Моя пісня – юна, дужа
Над всім світом пролети.
Пролети, пролинь, просурми,
Щоб в людей загрався хміль,
І щоб в кожній їхній хаті
Були вічно – хліб і сіль.
Пролети, де не літала
Жодна пісня на Землі,
Аби люди всі співали
Як в дібровах солов’ї.
11.5.1961 р.
ОЦЕ ТАК ПЕРЕМОГА!
Ти не така була в той вечір,
Коли були ми в Ірпені,
І на мої схилившись плечі,
Весь час шептала щось мені.
В той вечір ти уже палила,
Й мені сказала: я – твоя.
А я ж таке було дурило,
Що й ще сміюсь із себе я.
І хоч душа до тебе рвалась,