Що стало тут же гірко в роті,
Бо верещало, мов теля,
Немов трамвай на повороті.
І язиком весь день метля,
Немов коза в чужім городі.
Я на ту гниду подививсь,
Хотів до морди «притулиться»,
Та своєчасно спохвативсь,
Але ще більше засмутився,
Бо недоторканий. Його
Руками просто не візьмете,
Отож й питаю в мужиків:
– Де ви таких козлів берете?
«Слуга» той глянув із-під брів
І так поніс на мене матом,
Що мов кілком мене огрів,
Словами, ніби автоматом.
Я не стерпів. Схватив за пояс
Й того чиновника підняв,
Й біля відкритого віконця
Хвилинки зо дві потримав.
Й сказав: – І ще раз матюхнешся,
То понесуть тебе бай-бай.
І нагадав: я теж людина,
Досить залякувати нас,
Я не чувак. Перед тобою
Стоїть твій робітничий клас.
Сказать відверто, він злякався
Й переді мною тут же став,
Бо до дзвінка він не добрався,
І мов обкаканий стояв.
Він кричав й булькотів, ніби кратер,
Хоч дурний був, як боже теля,
Він би став неабияким катом,
Щоб побачив – боюсь його я.
Він підстрибував тут же, як цуцик
І хапав за штанці, як щеня,
І за те мене ладен був з’їсти,
Що себе поважаю я.
Він хотів мене здати в міліцію,
Щоб забрали мерщій в ті краї,
Де розгулюють бурі ведмеді
І пасуть їх такі ж халуї.
16.10.1960 р.
ГАРНО З ТОБОЮ!
Боже, як гарно у полі
Там, де ромашки цвітуть,
З вітром шепочуть тополі,
І бджоли на квітах гудуть.
Холод надворі пекучий,
І дні якісь надто сумні,
Та враз стає тепло, мов, літом,
Як ти посміхнешся мені.
Чому у той час я хвилююсь? –
Бо варто твій голос почуть,
Неначе мені десь сімнадцять,
А поруч десь бджоли гудуть.?
О, скільки, моя чарівничко,
Тебе я по світу шукав,
Що згриз би тебе, як суничку,
Якби на те право я мав.
3.11.1962 р.
ОЙ, ЦІ ЖІНКИ!
Ой, ці жінки! То виганяють, то доганяють.
І чого вони хочуть, того й самі не знають.
3.2.2012 р.
ПРИСВ’ЯЧУЮ ВОЛОШИНУ
ІВАНУ ОЛЕКСІЄВИЧУ – ПОЕТУ
Ой, старина, старина,
Годі тобі прибіднятись,
Бо вірші твої, як весна,
Немов для діток рідна мати.
Так чому ж, ти брате, мовчиш?
Як рими твої неповторні,
А ти свою душу гнітиш,
Мов рибку, що мучиться в човні.
Чому ж Ліру твою до цих пір
Ще й сьогодні не знають в народі?
Де ж заривсь той непроханий звір,
Що весь час каламутить всім воду?
Може, думаєш, три віки жить,
А тому ти і не поспішаєш?
А, можливо, тебе хочуть вбить,
Ну, а ти, що робити ? – не знаєш.
Може думаєш, ждучи отак,
Люди зможуть тебе зрозуміти,
Що зумів ти діток народить,
Та не зміг ти їм дать порадіти.
Друже мій любий і добрий,
Хочеться вірить мені,
Що голос твій щиро-народний
Запалить над світом вогні.
Так досить же, друже, в болоті
Душу блаженну томить,
Голос твій мусить в народі
Вічно дзвеніти і жить.
Ти заслужив нагороду,
І годі вже, друже, мовчать!
Час вже сказати народу,
Про що в нас роками мовчать!
Хто ж, як не ти про це скаже?
Хто ж знає більше, ніж ти?
Хто ж нам всю правду розкаже? –
Скажи мені, брате, скажи!
Гордий ти надто і щирий,
Знаю, не легко тобі
Жить в цьому страшному світі,
В вічній пекучій журбі.
Все ж наберись ти геройства,
Й навіки забудь ти про страх,
І грізним натхненням прозріння
Зроби ти панам Карабах.
Щоб люди тебе пам’ятали,
Як грізний в степу ураган,
Що є десь на світі Волошин
Із іменем добрим – Іван.
Й сьогодні, в хвилину ранкову,
Коли наші люди ще сплять,
Закинь в кожну душу підкову,
Щоб ті перестали дрімать.
Щоб люди завжди посміхались,
Як зорі нам з неба ясні,
І дітки щоб нас шанували,
За наші козацькі пісні.
Щоб кожний гордивсь своїм родом,
Хоч ми, як мурашки малі,
Щоб, врешті, ми стали народом
Й своїми на власній землі.
13.8.1958 р.
ЯК БЕЗ ТЕБЕ ЖИТЬ?
Без Ірпеня, як без повітря
Мені,– я знаю,– не радіть,
Ну як же я, скажи, кохана,
Куди я зможу сум подіть?
Куди діватиму неспокій
І силу ту, яка бурлить?
Скажи мені, моя кохана,
Ну як мені без тебе жить?
Ну як, скажи, могло так статись,
Що вкрала ти мої пісні?