«Певне, я не дочув і переплутав номер», – прошепотів сам до себе Марко, торкаючи ручку дверей. Він був певний, що їх замкнено, але вони легенько розчинилися. Відважившись, Марко зайшов у ангар і причинив за собою двері.
– Я тут принаймні сховаюся, – мовив він. – А потім побачимо.
Марко дістався навпомацки в куток. Та зненацька його пальці намацали гладеньку поверхню... Запахло фарбою, простою земною фарбою. Хлопець облапав усе тіло, намацав продовгувату голову, попущену вуздечку... Він ладен був присягнути, що це його коник, той самісінький, що йому дідусь – ой не треба було, дідусю! – подарував на день народження.
– Невже це він? – прошепотів Марко.
Повернення до Тестаччо
Цієї миті засяяло світло, оркестр заграв гімн, залунали оплески, і з гурту всміхнених людей наперед виступив Маркус. Так-так, саме Маркус. А інші – то були дивакуваті міністри неіснуючого уряду.
Маркус приязно всміхнувся й простяг руку.
– Щасливої дороги, – мовив він. – Дома будеш удосвіта і ніхто нічого не знатиме. Як бачиш, рішення ухвалили на твою користь.
З великого хвилювання Маркові зайшлося серце. Він відчував, що ось-ось заплаче на радощах. Так воно й сталося: Марко плакав, обнімав Маркуса і цілував його в обидві щоки, а Маркус тиснув Маркові руку.
– Ти вдоволений? Тобі сподобався наш маленький сюрприз? Чи гарний у нас оркестр? – запитав Маркус і, звернувшись до членів неіснуючого уряду, додав:– Як бачите, іспит він склав успішно.
– З чого це видно? – запитав поважний чоловік у халаті.
– Бачите, він плаче. Він сам не знає, чому плаче, гадає, що з радощів, бо вертається додому. А насправді він плаче, розлучаючись з нами, бо збагнув, що любить нас і шанує, що багато дечого навчився у нас. Ми ж здобули ще одного друга. Ну як, варта була справа заходу? Рішення відпустити його додому – доречне і справедливе.
Кажучи це, Маркус витяг коника з ангара на доріжку і, тримаючи його за вуздечку, востаннє потиснув руку малому серенійцеві. Марко ладнався був сісти верхи, та зупинився. Він побіг на край доріжки, зламав ялинкову гілочку з чудернацькими плодами і притиснув її до грудей.
– Можна мені взяти її з собою? Я б хотів її посадити на моєму балконі в Тестаччо. Чи, може, краще посадити її на площі? Коли ялинка виросте, то я зріжу кілька галузок і висаджу на наших площах.
– Ми не знаємо, – усміхнувся один міністр, – чи наші рослини приймуться на Землі.
Маркус теж був схвильований. Мабуть, уперше побачив він, що серенієць може любити свою стару Серену так само, як він свою планету.
– Земля дістане іншу назву, – весело вигукнув Марко, сідаючи верхи на коника. – Ось побачите, вона зватиметься «Планетою Новорічних Ялинок».
Конвалієва пилюка
Марко прокинувся, почувши ласкавий та ніжний мамин голос:
– Вставай, сонько, день народження вже минувся.
Настав ранок, треба до школи йти.
– Який сьогодні день? – спитав Марко, сідаючи на ліжку.
– А як ти гадаєш? Учора було 23 жовтня, сьогодні 24 жовтня. Вчора був твій день народження, хіба ти вже забув? – відповіла мама і показала на коника, дідусевий подарунок, що, здавалося, сумно виглядав у вікно. Марко стрибнув з ліжка і заходився оглядати коника. Під правим вухом у коника чорніла дірка, наче від кулі: то його прошив метеорит, коли вони пролітали повз Сатурн.
Марко мерщій кинувся до ліжка, схопив одну пантофлю і понюхав.
– Що ти робиш? Чи ти з глузду з'їхав? – засміялася мама.
Маркові аж на душі полегшало: пилюка на пантофлі пахла конвалією. Це він там, на планеті, запилився. Отже він побував там справді, отже, чудесна мандрівка не сон] Хутчій би гілку знайти! Де поділася гілка, що її він одламав з ялинки біля аеропорту? Та хоч як Марко шукав, але так і не знайшов. Мабуть, її здуло космічним вітром! коли коник мчав із швидкістю багатьох мільйонів кілометрів на секунду, щоб опинитись на Землі до світанку.
А шкода! Тепер буде нелегко перетворити Землю на Планету Новорічних Ялинок, зробити її гідною наших друзів, що очікують цього там, на далеких сузір'ях. Нелегко, але можливо.
– До праці! – вигукнув Марко, скидаючи з себе піжаму, з кишень якої посипалося м'ятне конфетті.
Примітка
* Колізей – величезний давньоримський цирк, залишки якого збереглися в центрі Рима.