– Пробач, – запитав Марко. – Який сьогодні день?
– Різдво, – весело відказав Маркус.
«Який-бо я дурень, – подумав Марко, – забув, що на цій планеті земний календар непридатний. На Землі сьогодні 24 жовтня, а тут, либонь, 25 грудня».
Тим часом Маркус підійшов до будівлі, яку можна було б назвати гаражем малих коників-гойдалок, вибрав собі одного коника з двомісним сідлом і запросив Марка сісти верхи.
– Ти тільки не жартуй, – попередив нащадок стародавніх римлян, що натерпівся лиха з своїм коником.
– Та годі тобі! Це ж наші роботи, вони правлять за міський транспорт.
– Щось таке як таксі? – буркнув Марко. – Але де водій? Кому, зрештою, платити?
Маркус вибухнув реготом і водночас зачудовано витріщив очі:
– Що значить «платити»? Роботи належать усім. Кому треба, тому вони служать і край.
Коник-гойдалка рушив зовсім нечутно і плавно набрав швидкість, погойдуючись у теплому ласкавому повітрі. Цієї миті Марко помітив те, що мав би давно вже помітити: сьогодні Різдво, а він у піжамі, і пальці не мерзнуть! Прикликавши на допомогу свої скромні знання з географії, він згадав, що й на Землі є такі країни, де на Різдво тепло, як буває в Італії у червні. Однак сумніви його розвіялися лише тоді, коли їх витіснили нові дива.
– Крамниці відчинено, – зауважив Марко.
– Вони завжди відчинені, – відповів Маркус.
– А на Різдво? Маркус нічого не відповів.
«Ця планета мене страшенно дратує, – бурмотів собі Марко. – Замість таксі – коники-гойдалки, крамниці повідчинювані й на Різдво. Спробуй збагнути, що до чого».
Будинки вздовж проспекту були охайні, святково прибрані, на кожному балконі, на кожному вікні стояла ялинка, оздоблена дивовижними прикрасами. Якщо все те зробив муніципалітет, то йому довелося працювати, не покладаючи рук: адже так прикрасити місто можна лише за спеціальним проектом. Дивно було бачити, що в крамницях повно людей. Чи сьогодні Різдво, чи тільки переддень, а може, скажімо, 27 грудня? Адже крамарі до Різдва готуються завчасно і залишають різдвяні оздоби аж до Нового року, щоб привабити покупців.
– Маркусе! – гукнув Марко.
– Чого тобі?
– Який день був учора?
– Різдво, – не замислюючись мовив Маркус. «Отже, – казав собі Марко, – я вгадав. Крамниці відчинені, то сьогодні не Різдво, воно було вчора. Ну ж бо, перевіримо».
– Маркусе, а який день буде завтра?
– Різдво. Я ж тобі вже казав.
На мить запала мовчанка.
– Як так, Різдво ж було вчора?
– Учора, сьогодні, завтра, щодня. У нас повсякчас Різдво.
– Отакої! – розпачливо вигукнув Марко. – Тоді я – трамвай, а мій дідусь – шовкопряд. Та що ви мені баки забиваєте! Я вже казав, що затоплю тобі в писок, а тепер я це зроблю.
– Потерпи трохи, я тебе відвезу, куди тобі треба.
– Куди саме?
– Туди, де можна бити й ламати.
Бий, ламай
Марко не знав що й відповісти. Нарешті вони прибули. На великій площі, обсадженій височезними новорічними ялинками, здіймалася чимала будівля. На її фасаді Марко прочитав напис із метрових літер: «Бий, ламай». Над дверима висіло оголошення: «Вхід вільний і вночі і вдень».
– Тобі пощастило, – пояснив Маркус. – Палац два дні тому відбудували, і люди щойно почали його ламати. Якби ти запізнився на тиждень, то знайшов би тут самі руїни.
Залишивши коника-гойдалку біля тротуару, де вже стояв цілий ряд таких коників, Маркус і Марко зайшли в палац.
Маркус пояснив, що ідея побудувати «Бий, ламай» належить славетному астроботаніку, який жив у минулому сторіччі. Цей світоч науки, що зумів, не виходячи з хати, досконало описати рослинний світ найвіддаленіших планет, був ще й розумний батько. Якось, помітивши, що його діти виявляють непереборне бажання ламати все, до чого сягають їхні руки, астроботанік подарував їм замість іграшок сотню дешевих тарілок і полумисків.
Дітей у нього було двійко. Щоб дощенту побити цю гору начиння, потрощити його на дрібнесенькі скалки, дітлахи працювали руками й ногами від світання до смеркання цілих п'ять днів. По тій роботі вони так знемоглися, що назавжди втратили охоту до руйнування.
Батько описав цей дослід у журналах і довів цифрами, що гроші на той сплюндрований посуд стократ окупилися за наступні роки, бо діти вже не ламали ані домашніх речей, ані іграшок, ані меблів, ані підлоги, ані шибок, не псували нічого в автобусах, тролейбусах тощо.
«Чому ж, – питав він, – не застосувати цей метод у широкому масштабі? Адже не тільки дітей, а й нас, дорослих, часто охоплює нестримна жага руйнувати. Невже ми, дорослі, гірше за дітей, невже ми не маємо права дати волю своїм м'язам у той час, коли в машинах розщеплюється вугілля, і дерево, і каміння, й атом?» І так далі, і тому подібне.