– Навпаки, ще дужче схотілося. На тому тижні мати водила мене до лікаря, а він сказав, що в мене буцімто недокрів'я, і приписав мені пити залізо. І я мусив ковтати мікстуру, від якої вивернуло б кишки миші під час облоги Єрусалима, де, як сам добре знаєш, був страшний голод. А що тут залізо їстівне, то покуштуємо залізного біфштекса.
Підійшов офіціант. Це був робот з шістьма парами рук, убраний у білий піджак з шістьма парами рукавів.
Уважно вислухавши замовлення, він побіг і невдовзі вернувся, несучи силу-силенну тарілок. Залізний біфштекс був ніжний і запашний, мов пудинг. Марко ум'яв його за кілька секунд.
– Треба було замовити квадроштекс, – зауважив Маркус, сьорбаючи звичайнісіньку каву з персиковим варенням (варення те варили з консервних бляшанок, у яких колись були персики). Маркові забажалося ще скуштувати цегляного супу, і він переконався, що цеглини були начинені стрижнями від кулькової авторучки й тютюновим попелом.
Випивши по келишку лікеру, що запропонував їм робот (пахнув той лікер апельсинами, однак Маркус пояснив, що це суміш дощової води і старого машинного мастила, яке зберігалося в бочці, збитій із залізничних шпал), обидва хлопці вийшли з ресторану.
– А хто ж заплатить? – спитав на порозі Марко.
– Заплатить? – перепитав Маркус. – І знову це слово. Його в нас не вживають. Розумієш?
– О, я це вже помітив, коли ти брав сигари для дідуся, – лукаво всміхнувся наш серенієць. – Ти собі йдеш до ресторану, наїдаєшся, витираєш рот серветкою, а робот...
– Заходьте до нас іще, – мовив цієї миті робот, аж до землі вклонившись.
– Неодмінно завітаємо, коли будемо в цих краях, – ввічливо відповів Маркус, потискуючи по черзі всі дванадцять роботових рук.
– Не забувайте нас, – попросив робот. – Нудьгуємо без клієнтів. Хіба не бачите? Адже ресторан майже порожній.
– Завітаємо сьогодні ж увечері, – пообіцяв Маркус, щоб заспокоїти робота.
М'ятна гроза
Цього разу Марко й Маркус не стали на рухомий тротуар. Вони захотіли погуляти пішки й подалися бічними провулками, – хоч безлюдними, але святково вбраними. Ялинок була сила-силенна, вони росли навіть на дахах. Маркові здавалося, що він увесь час іде попід однією велетенською ялинкою: він раз по раз зачіпав головою то сріблястий дзвіночок, то якусь іншу цяцьку, що висіла на новорічній ялинці задля прикраси.
– Недешево, мабуть, обійшлися муніципалітетові ці оздоби, – зауважив Марко.
– Муніципалітет не витратив ані шага. У нас нема грошей взагалі. Ці ялинки ростуть самі. Ось поглянь.
Марко придивився й помітив, що лампочки, дзвіночки, м'ячики та інші цяцьки самі ростуть на деревах, немов плоди.
– Вони цвітуть на Різдво? – запитав Марко.
– Завжди цвітуть. Я ж тобі казав, що тут кожний день Різдво.
– Отже, планета ваша – Планета Новорічних Ялинок, – зробив висновок Марко і позаздрив тутешнім мешканцям: адже на Землі такі-от ялинки не цвіли, відколи люди живуть, цегла там не їстівна, а закортить посидіти в кав'ярні суботнього вечора, то навіть коли свої харчі принесеш, все одно треба платити за місце.
«З якого боку Земля? Внизу чи вгорі?»
Духмяне повітря ставало дедалі ніжніше й тепліше.
– Ви щасливі, – сказав Марко. – У вас не тільки щодня Різдво, здається, тут завжди панує весна.
Маркус нахилився, взяв щіпку пилу і дав Маркові понюхати. Пилюка пахла конвалією.
Раптом край неба заступила червоняста хмара.
– Отже, навіть у цій благословенній країні бувають бурі, – зловтішно мовив Марко.
Але коли почалася гроза, то з хмар посипалася злива барвистого конфетті. Воно линуло за вітром, напоюючи повітря духом анісу та мандаринів.
– А тепер запахло цукерками, – зауважив Марко.
– Еге ж, – підтвердив Маркус. – Машини, що утворюють вітер і породжують хмари, їх також напахчують. Якщо матимеш охоту, я поведу тебе на станцію погоди.
Конфетті падало їм на голову, на вбрання. Маркус узяв кілька штук і поклав у рот, Марко зробив те саме, згадавши, що тут усе їстівне. Виявилося, що це конфетті солодке й м'ятне. Роззяв тільки рота, воно падає на язик і тане, залишаючи приємний смак. Хмари швидко пройшли: на землі лежав тоненький шар конфетті, а повітря було на диво духмяне. Ялинки стояли посипані барвистими кружечками, і пташки їх дзьобали, весело щебечучи.
Як на Марка, то це видовище було занадто солодке, і, зрештою, він почав дратуватися.
– Та це якась лялькова країна, – вихопилось у нього. – Незабаром мені здаватиметься, що я ходжу по склу і воно от-от поб'ється.