На щастя, інколи синьйор Петрушка не вискакував нізвідки, бо любив поспати, а то й посидіти годинку за пляшкою виноградної горілки. Тільки в цей час Вишенька бував вільний. Але й тоді синьйор Петрушка умудрявся нагадувати про себе за допомогою всюди розвішаних написів. Це давало йому змогу зайву годинку поспати. І він був певен, що в цей час його учень смирненько гуляє в парку і засвоює його повчання.
Та коли Вишенька проходив повз ці таблички, він навмисне знімав окуляри, щоб не бачити нудних написів, і міг спокійнісінько думати про що завгодно.
Саме цього дня Вишенька безтурботно і вільно гуляв по парку і раптом почув, що його кличе якийсь тоненький голосочок:
- Синьйоре Вишенько! Синьйоре Вишенько!
Вишенька озирнувся і побачив за огорожею хлопчика одних з ним років. Хоча хлопчик був бідно одягнений, та його личко було дуже веселе і симпатичне. З ним була дівчинка років десяти, з кіскою, що стирчала догори і скидалася на хвостик редиски.
Вишенька чемно вклонився їм і промовив:
- Добридень, синьйори! Не маю честі вас знати, та залюбки з вами познайомлюсь.
- То чого ж не підходите до нас ближче? [40]
- Не можу. Ось цей напис забороняє мені розмовляти з сільськими дітьми.
- То ми ж сільські діти, і ви вже з нами розмовляєте!
- Ну, то я підійду ближче!
Вишенька був боязкий і занадто вихований хлопчик, та у вирішальний момент міг діяти сміливо. Так і тепер: він рішуче пройшов просто по траві до огорожі.
- Мене звуть Редисочка,- сказала дівчинка.- А це - Цибуліно.
- Дуже приємно, синьйорино. Дуже приємно, синьйоре Цибуліно. Про вас я вже чув.
- Від кого?
- Від синьйора Помідора.
- Ну то, напевне, про мене він не сказав нічого хорошого.
- Звичайно. Саме тому я й подумав, що ви дуже милий хлопчик. Бачу, що я не помилився.
Цибуліно усміхнувся:
- От і добре! Тоді навіщо нам так церемонитися і говорити «ви», наче старі дворяни? Давай будемо на «ти».
Вишенька згадав про напис на дверях кухні: «Нікому «ти» не говори!» Цей напис почепив його вчитель, коли застав Вишеньку за дружньою розмовою з служницею Полуничкою. Тепер Вишенька насмілився порушити цей наказ.
- Згода! Будемо на «ти»! - сказав він. Редисочка страшенно зраділа:
- Ну що я тобі казала, Цибуліно? Бачиш, який милий хлопчик Вишенька!
- Дякую вам, синьйорино,- чемно вклонився Вишенька, потім почервонів і просто сказав: - Дякую, Редис очко!
І всі троє весело засміялись. Спершу Вишенька тільки ледве усміхався куточками рота, бо пам'ятав наказ синьйора Петрушки, який забороняв сміятися чемним хлопчикам, а потім побачив, як щиро регочуть Цибуліно й Редисочка, і сам зареготав на все горло.
У замку ніколи не чули такого веселого і щирого сміху. Обидві благородні графині в цей час пили чай на веранді.
Синьйора графиня Старша почула цей сміх і сказала: [41]
- Я чую якісь незрозумілі звуки.
- І я чую! - ствердила синьйора графиня Менша.- То, мабуть, дощ шумить.
- Зауважую вам, що ніякого дощу нема,- повчально промовила графиня Старша.
- Нема, то буде! - рішуче заперечила графиня Менша і подивилася на небо, ніби шукаючи дощу. А небо було таке чисте, ніби його щойно вимили, жодної хмаринки не видно.
- Я думаю, що то водограй шумить,- сказала графиня Старша.
- Наш водограй не може шуміти: він поламаний і в ньому немає води.
- То, може, садівник його полагодив?
А садівник і не знав, що водограй зіпсувався.
Почув цей шум і синьйор Помідор і страшенно стривожився.
«У підземеллі замку сидить стільки арештантів,- подумав він.- Треба пильнувати, щоб чого не сталося».
Він вирішив обійти увесь парк. І от за замком, де проходила стежка до села, наткнувся на трьох дітей, що весело базікали і сміялися.
Коли б розкрилося небо і звідти посипалися ангели, Помідор здивувався б менше. Як? Вишенька ходить по траві? Вишенька по-приятельськи розмовляє з сільськими дітьми?
Мало того! Один із цих негідників був не хто інший, як сам Цибуліно, що примусив його так гірко плакати. Червона пика Помідора так спалахнула від гніву, що коли б її побачили пожежники, то негайно почали б гасити.
- Синьйоре графе! - не своїм голосом зарепетував Помідор.