«Не так уже й люблять»,- пробурмотів Марко, вдаючи, що йому байдуже до тієї історії. Насправді ж він слухав, затамувавши подих, як слухають змалечку чарівну казку.
Троянські коники
- Ці коники,- провадив далі Веселий Голос,- таємно перепроваджено в крамниці Серени. Хлопців, яким випадає такий подарунок, вмить закидає на нашу планету, і вони, так принаймні ми гадаємо, стають нашими друзями. Коли їхнє космічне виховання завершується, ми їх пересилаємо на Землю. Наші дітлахи з п'ятого «Г» вважають, що таким чином заклали підвалини миру в усьому космосі. Вони присягаються, що через двадцять років наші нинішні гості прибудуть сюди ознайомлені з нашими звичаями: вмітимуть їздити на рухомих тротуарах, їсти наші квадріштекси і купувати задурно в наших крамницях. І що найважливіше - вони прибудуть як друзі. Принаймні ми цього сподіваємося. [427]
- А цей план міжпланетного виховання,- спитав Оспалий Голос,- він справді здійснюється?
- Звичайно,- відповів Веселий Голос.- Серенійці попадають до нас час від часу. Наші діти ними опікуються, водять їх повсюди, одне слово, виховують...
- А потім пускають?
- Авжеж.
- Стривайте,- втрутився Маркус, що здавався найповажнішим і найобізнанішим серед того гурту.- Відпускаємо гостя лише тоді, якщо він щиро з нами заприязниться. В іншому випадку ми його затримуємо. Щоправда, таких випадків досі не було. А чи знаєте ви, скільки серенійців прибуває до нас щомісяця? Принаймні сто тисяч.
- Ви аж надто пожвавили торгівлю кониками на Серені,- зауважив Веселий Голос.- Адже, самі знаєте, там за них доводиться платити.
- А тепер,- провадив далі Маркус,- треба з'ясувати, чи можемо ми відпустити Марка, а чи затримаємо його як заложника. Сам я не берусь те вирішувати.
- Але ж ти знаєш його краще за нас,- сказав хтось.- Іспит з архіпсами він склав на «відмінно».
- Який іспит? - спитав Оспалий Голос.- Я вже вдруге чую про цих архіпсів.
- Щастя ваше, що ви про них тільки чули,- зауважив Веселий Голос.- Ми влаштували нашому юному гостеві невеличкий іспит, щоб дізнатися, чи здатний він забути дієслово «вбивати».
- Даруйте, я не розумію.
- Певна річ, «вбивати» - одне з тих давніх слів, які ми зберігаємо в урядовій концелярії, бо в словниках їм нема місця. Це такі слова, як «убивати», «ненавидіти», «війна» та інші, усіх я й не пригадаю. Задля нашого гостя ми влаштували напад архіпсів, і він добре впорався з ними.
- Це вже двохсотий серенієць, що винайшов архі-маслаки...- зауважив один міністр.
Марко за дверима зашарівся. Він хотів був розгніватися, та не зміг. На свій подив, він збагнув, що зашарівся не з досади, а від задоволення, бо успішно склав іспит, який йому влаштували без його відома. [428]
Тікай, Марку!
- Він хлопець добрий,- провадив Маркус,- хоч і приховує свої почуття. Він ладен жартувати навіть на похороні. Та ця риса властива всім римлянам, принаймні так нас учили в школі. Вони звикли ховати свою справжню вдачу під непривабливою машкарою, і, щоб їх справедливо оцінити, треба заглянути глибше.
Марко знову спаленів. Йому здалося, що ніколи ще він так не любив свій рідний Рим, своє рідне Тестаччо, його буркотливий і добрячий люд, як цієї миті. Аби можна було, то він кинувся б Маркусові на шию. Та голову йому затуманили інші, тривожні думки, що плинули, як хмари в піднебессі.
- Проте я не знаю,- сказав Маркус,- чи збагнув він усе значення тої подорожі. Можливо, якби він був на кілька років старший...
«Чи ти ба, який старий дідуган знайшовся,- пробурмотів Марко.- Подумаєш, став головою неіснуючого уряду і вже задер носа».
- Отже, якщо я правильно зрозумів,- втрутився чийсь голос,- ти пропонуєш його затримати на кілька років. Яких років, наших чи земних?