- А ти, бува, не помилилася?
- Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула.
- Ой лишенько, що ж воно буде?
Галу-балу - і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат.
Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився.
- Хоч би раз чхнув,- сказала молодиця.- Тут щось та є.
- Напевно є,- підтакнули подруги.
Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.
- Апчхи! - чхнула молодиця.
- Апчхи! Апчхи! - зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..
- Найбільше разів чхнула я,- заявила молодиця.
- Ні, ми більше,- заперечили подруги.
І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили. [440]
Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.
Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:
- Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.
Країна, в якій нема нічого гострого
Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.
- Оце-то диво! - мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.
- Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?
- Вибачте, я забув.
- В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу,- сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:
- Покажіть, будь ласка, свою шаблю.
- З охотою,- відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.
- Та що ж це за країна? - запитав Джованніно.
- Країна, в якій нема нічого гострого,- відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.
- Як же ви живете без цвяхів?
- Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси. [441]
Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.
- Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.
- У нас такий звичай,- чемно пояснив поліцейський,- повний штраф - чотири ляпаси, половина штрафу - два ляпаси.
- Кому? Поліції?
- Поліції.
- Та це несправедливо, це жахливо!
- Атож, несправедливо й жахливо,- мовив поліцейський.- Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує - всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.
- Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.
- Якщо так,- мовив поліцейський,- то я повинен випровадити вас за межі країни.
І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.
Масляні чоловічки
Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон - для розмови з господарем.
- Алло!