- А я вас не бачив.
- Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп'я- [463] та звертають увагу на самотнього старого пенсіонера?/ Я для вас однаково, що невидима людина.
- Тоніно! - гукнула з балкона мама.
- Мамо, ти мене бачиш?
- Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.
- Зараз іду, мамо,- радісно вигукнув Тоніно.
- А ти не боїшся прочухана? - спитав, усміхаючись, дідусь.
Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.
- Ви мене врятували,- сказав він дідусеві.
- Бувай здоров,- відповів дідусь.
Запитайко
Жив собі один хлопчина, який завжди про все розпитувався. Це, звичайно, добре, коли хлопець хоче все знати. Та питав він про такі речі, які важко пояснити. Наприклад:
- Чому в шухляд є столи?
Люди дивилися на нього й відповідали:
- Шухляди - для ложок, виделок, ножів.
- Я знаю, для чого шухляди, але не можу здогадатися, чому в них є столи.
Люди знизували плечима і йшли собі геть. Іншим разом хлопчина питав:
- Чому в хвостів є риби? Або:
- Чому у вусів є кішки?
Люди знизували плечима та йшли своє діло робити.
Вже хлопчина підріс, уже й дорослий став, а все одно розпитував про такі нісенітні речі, що ніхто йому відповісти не вмів. Поселився він у хижці на високій горі й весь час бився над питаннями, записував їх у зошит, думав-гадав, та ніяк не знаходив відповіді.
Наприклад, він думав:
«Чому в тіні є сосна?»
«Чому хмари не пишуть букв?»
«Чому марки не п'ють пива?» [464],
З великого напруження заболіла в нього голова, та він не кидав свого.
Стригтися він не стригся, голитися - не голився, тож обріс бородою і запитав:
- Чому в бороди є обличчя?
Коли він помер, то один учений відкрив, що той хлопчина змалечку одягав шкарпетки навиворіт і жодного разу не одяг їх як слід. А тому він і не навчився ставити правильні запитання.
З багатьма людьми таке буває, як з тим хлопчиною.
Недільний ранок
У неділю синьйор Чезаре прокидався пізно. Вставши з ліжка, він надягав піжаму й довго походжав по кімнаті. Тільки об одинадцятій він заходив у ванну кімнату й, не зачиняючи дверей, починав голитися.
Саме тієї хвилини чекав Франческо, шестирічний хлопчик, що дуже хотів стати лікарем-хірургом. Він брав вату, пластир, пляшечку спирту і, зайшовши у ванну кімнату, сідав на стільчик.
- Ну, чого тобі? - запитував синьйор Чезаре, намилюючи обличчя.
У будень він голився електричною бритвою, а в неділю - звичайним лезом.
- Ну, чого тобі?
Франческо мовчав, прибравши поважного вигляду й соваючись на стільчику.
- Ну, так чого ж тобі треба?
- Я тут на всякий випадок,- відповів Франческо.- Адже ти можеш врізатися. Тоді я тебе полікую.
- Гаразд,- сказав синьйор Чезаре.
- Тільки ти не порань себе навмисне, як минулої неділі,- попереджав Франческо,- бо тоді це не зарахується.
- Хай буде так,- погодився синьйор Чезаре.
Та поранити себе несамохіть було важко. Він пробував врізатись мимоволі, та марно. Старався бути неуважним, але дарма. Нарешті він якось поранився, і Франческо [465] взявся до роботи: витер краплю крові, помазав ранку йодом і приклав до неї пластир.
І так щонеділі синьйор Чезаре дарує своєму синові краплю крові. А Франческо переконаний, що його батько неуважний.
Кришталевий Джакомо
Якось в одному далекому місті народився прозорий хлопчик. Крізь його тіло все чисто було видно, як крізь повітря чи воду. Був цей хлопчина з плоті й кісток, а здавався скляним. Однак, падаючи, він не розбивався на скалки, а тільки набивав собі на лобі прозору ґулю. Все було видно: і як б'.ється його серце, і як плавають його думки, наче кольорові рибки в акваріумі.
Одного разу не втерпів хлопець,- збрехав, і люди побачили: під його чолом заблисла вогняна кулька. Тільки-но хлопець сказав правду, кулька зникла. Відтоді він ніколи не брехав.
А іншим разом товариш довірив йому свою таємницю, і люди побачили, що в його грудях перекочується чорна кулька.
Хлопець ріс, став юнаком, потім дорослим. Люди вільно читали його думки і, запитуючи, вгадували відповідь раніше, ніж він розтуляв рота. Звали його Джакомо, а люди прозвали Кришталевим Джакомо. Всі дуже його любили за чесність. Хто знав його, той і сам ставав благороднішим.