Наближалася зима, зів'ялі квіти чекали першого снігу, і бідна дерев'яна лялька не мала чого їсти. Про дальшу подорож годі було й думати: Пульчінелла ледве тримався на своїх дерев'яних ногах.
«Помру, а не здамся,- затявся Пульчінелла.- Садок - чудове місце для вічного спочинку. Краще померти вільним, ніж жити на мотузочку, слухняно похитуючи головою».
Перший сніг накрив Пульчінеллу м'якою білою ковдрою. А навесні він загруз у землю, і над ним розквітла гвоздика. Пульчінелла знову був щасливий. «На моїй голові виросла квітка,- думав він.- Чи зазнав хто в світі більшого щастя?» [471]
Пульчінелла не вмер, бо ж дерев'яні ляльки не вмирають. Він ще й досі лежить у садку, хоч ніхто цього не знає. Якби вам довелося його знайти, то не прив'язуйте мотузки йому до голови. Королю чи королеві було б до того байдуже, а от Пульчінелла не терпить мотузки.
Криниця в Катіна Піана
На півдорозі між Саронно і Леньяно під лісом лежав хутір Катіна Шана. Було там всього-на-всього три двори, а жило аж одинадцять родин. В Катіна Піана був один-однісінький колодязь, та й то якийсь дивний - на валі ні мотузки, ні ланцюга. Кожен мав свою власну мотузку і, йдучи по воду, брав її разом з цебром, а тоді ніс до хати. На один колодязь припадало одинадцять мотузок. Коли не вірите, підіть самі на той хутір і вам розкажуть так само, як і мені, про лиху незлагоду, що панувала між його мешканцями. Замість того, щоб гуртом купити доброго ланцюга та прикріпити його на валі, хуторяни радше б закидали колодязь землею. * Почалася війна, і всі чоловіки пішли до війська, лишивши на жінок домашні справи і доручивши їм пильно берегти мотузки.
Потім прийшли німці, самотні жінки тремтіли від страху, і кожна зберігала свою мотузку.
Одного дня хлопець з Катіна Піана подався в ліс по хмиз і почув у кущах стогін. Виявилося, що то стогне партизан. Його поранило в ногу. Хлопчина побіг по маму. Жінка аж руки заломила з великого ляку, але пересилила страх і сказала:
- Візьмемо його додому, де-небудь сховаємо. Може, й татові твоєму хтось допоможе в скрутну хвилину. Ми навіть не знаємо, де він і що з ним.
Заховали вони партизана в коморі й викликали лікаря - буцімто для бабусі. Та люди бачили бабусю здоро-ву-здоровісіньку того ж самого ранку. «Що за диво?» - подумали вони. Не минуло й доби, як увесь хутір знав, що в коморі у сусідки лежить поранений партизан. Один старий дід сказав: [472]
- Довідаються про це німці - всіх нас перестріляють. Навіщо нам таке лихо?
Та жінки шкодували бідолаху. «Може, десь так і мій ховається поранений»,- думали вони, зітхаючи. На третій день одна з них прийшла до Катерини - жінки, яка переховувала партизана,- і принесла кільце ковбаси.
- Нехай бідолаха підживиться. Йому треба,- сказала вона.
Незабаром завітала друга з пляшкою вина, потім третя з мішечком борошна - зварите, мовляв, поленти, четверта із шматочком сала. А до вечора всі жінки з Катіна Піана відвідали Катеринину хату, понаносили гостинців, побували в коморі, і кожна, вертаючись додому, втирала сльози.
Поки рана гоїлася, всі одинадцять родин у Катіна Піана вважали партизана своїм сином, годували його й поїли.
Одужав партизан і вийшов надвір погрітися на сонечку. Дивиться, стоїть колодязь, а води витягти нічим - мотузки немає. Почав він розпитувати, в чому річ. За-шарівшись від сорому, жінки пояснили, що кожна родина тягає воду своєю мотузкою. Що між собою не миряться, вони йому не сказали. Зрештою, це була б неправда: адже вони разом страждали всю війну, разом вирятували з біди партизана. Самі того не усвідомлюючи, вони стали подругами й сестрами. То навіщо ж тягати воду одинадцятьма мотузками?
І вирішили вони скластися й купити ланцюга. Так і зробили. Партизан перший набрав цебро води, і то так урочисто, наче відкривав пам'ятник.