Того самого вечора, остаточно видужавши, партизан подався в гори.
Хати й палаци
Пішов я до притулку для старих відвідати знайомого дідуся, що все життя працював муляром. Давно ми з ним не бачилися.
- Подорожував? - запитує він мене.
- Еге ж, був у Парижі. [473]
- У Парижі? Мені теж там довелось побувати. Ви- ; мурували ми гарний палац на самісінькому березі Сени. Не знаю, хто там зараз мешкає. А ще де ти був?
- Побував в Америці.
- В Америці? Я теж туди їздив, давно, забув уже й коли. Бував у Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Сан-Пауло, Монтевідео. Будували там будинки й палаци. А в Австралії ти часом не бував?
- Ще ні.
- А я і там був. Замолоду їздив туди, ще до того як муляром став. Носив відрами вапняний розчин і пересівав пісок решетом. Ми там будували віллу одному тамтешньому панові. Пригадую, він розпитував мене, як готують спагетті. Записав усе до останнього слова. А в Берліні ти був?
- Ще ні.
- А я там працював, коли тебе ще на світі не було. Багато ми вивели гарних палаців, міцних будинків. Цікаво, чи вони й досі стоять? А в Алжірі ти був? А в Каїрі, в Єгипті?
- Оце влітку думаю поїхати.
- Сам побачиш, які там гарні будинки. Хоч і гріх хвалитися, але скажу, що мої стіни завжди рівні-рівне-сенькі, крізь мої дахи не протікає ані краплі дощу.
- Та це ви за свій вік набудували силу-силенну будинків.
- Хоч і гріх хвалитися, але правди ніде діти: таки дещо побудував людям.
- А собі?
- А собі ні. Іншим, бач, будував, а сам лишився без хати. Живу в притулку, як бачиш. Такі вже порядки заведено.
Виходить, несправедливі порядки заведено.
Плутана казка
- Жила собі одного разу дівчинка. Звали її Жовта Шапочка.
- Ні, Червона!
- Ой, я забув. Справді, Червона Шапочка. Поклика- [474] ла її мама та й каже: «Послухай, Зелена Шапочко...»
- Та ні, Червона!
- Ой, я забув. Справді, Червона. «Піди до тітки Діо-міри й занеси їй картопляне лушпиння».
- Ні. Йди до бабусі та занеси їй пиріжка.
- Ну, гаразд. Дівчинка зайшла в ліс і зустріла жирафу.
- Ти переплутав! Зустріла вовка, а не жирафу!
- І вовк її питає: «Скільки буде шість разів по вісім?»
- Зовсім не так. Вовк ЇЇ запитав: «Куди йдеш?»
- Твоя правда. І Чорна Шапочка відповіла...
- Це була Червона Шапочка, Червона, Червона!
- Так, Червона, і вона відповіла: «Йду на базар по баклажанний соус».
- Та що ти балакаєш! Вона відповіла: «Йду до хворої бабусі, та не знаю дороги».
- Твоя, правда. І кінь сказав...
- Який кінь? Це ж був вовк.
- Ай справді вовк. І він сказав: «Сідай на сімдесят п'ятий трамвай, вийди на площі Дель Дуомо, зверни праворуч, там будуть три сходинки, а біля них лежатиме одне сольдо, обійди сходинки, візьми сольдо й купи собі жувальну гумку».
- Дідусю, ти не вмієш розповідати казок. У тебе все переплутується. А жувальну гумку я хочу купити.
- Гаразд, на тобі сольдо.
І дідусь знову взявся читати газету.
Як ніс утік
Микола Гоголь розповів про одного петербурзького носа, що виїжджав у кареті на прогулянку.
Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:
- Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!
І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, [475] а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.
- Ловіть його, ловіть! - закричав синьйор.- Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!
Люди тільки посміхалися:
- Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.
Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду - хотів догнати пором, а пасажири гукали: «Наддай! Наддай!» Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не Думав чекати дивака, що спізнився.