Приземлення мало відбутися чи не на Монте Кукко - на голому, всіяному камінням горбі: він був за школою. Туди під час перерв бігали погратися діти. На .пласкій вершині пастухи поставили курінь - там вони зупинялись, коли спускалися з гір, щоб продати овець у римській долині.
Як на генерала, то він би не зволікав. Але уряд - ось уже кілька годин уряд підтримував зв'язок із найбільшими державами світу - категорично наказував: застосовувати зброю тільки тоді, коли загадкові прибульці з космосу почнуть перші. Утримуватися від будь-яких ворожих випадів, аби не спровокувати непотрібної різанини і не зіпсувати трагічними наслідками першої зустрічі людства з неземними істотами, пильнувати і бути готовими до всього.
Такий був наказ.
Саме через це Діомед, коли наміри «летючої тарілки» стали ясні, розташував свої сили навколо горба. Гармати, вогнемети, панцерники, ракети типу «Земля - Земля» щільним кільцем облягли Монте Кукко на той час, коли таємничий предмет без найменшого шуму м'яко опустився на горб, відкривши небо, осяяне останніми променями призахідного сонця.
Загадковий синьйор Джепетто
- Прощай, торте! - зітхнула Ріта, стежачи за маневрами військових.
- Ти таки схибнулась! - буркнув Паоло.- Я ж сказав, що то космічний корабель.
- Ну, де в тебе очі? Глянь, знизу він увесь із шоколаду. А вгорі він рожевий, жовтий, зелений. Це ж чудо, а не торт!
- Та це ж, певно, кольори марсіянського прапора!
- Давай поб'ємось об заклад! Я кажу, що це торт, ти - що космічний корабель. Той, хто виграє, два тижні забирає усі солодощі.
- Місяць,- поправив Паоло.
- Навіть цілий рік, якщо хочеш,- відрізала Ріта.
- Рік - це довго...
- Ага, боїшся програти? А я ладна битися об заклад на що завгодно.
- Гаразд, рік,- згодився Паоло, червоніючи.- А зараз ходімо подивимось, що ж воно таке насправді.
Тепер настала Рітина черга завагатися.
- Гадаєш, нас туди пропустять?
Паоло не відповів. Якусь мить він пильно вдивлявся туди, де Мальяно,- звідти на безлюдну вулицю вийшла отара овець, яку гнали два чабани. Отара щодня паслася на жовтих горбах Агро, серед покинутих піщаних кар'єрів. А надвечір вона поверталась на Монте Кукко, проходячи через усе передмістя.
«Хотів би я побачити, як вівці попадуть у в'язницю! -f1 засміявся сам до себе Паоло.- Невже й пса теж туди посадять?»
Але збройним силам було не до овець - їм вистачало й свого клопоту. Вони повернулися спиною до Трулло і не зводили очей з горба, на який спустився незнаний предмет, накривши вершину, неначе величезний капелюх. Вівці, бекаючи, йшли вперед, тісно скупчившись, бік до боку, морда до морди. Якщо котра відбігала від гурту, щоб скубнути трави на узбіччі, то пес одразу ж заганяв її назад до отари. Дзорро, який весі* день нудився, дрімаючи на балконі, гавкнув був, щоб привітати колегу, але той, поглинутий роботою, навіть не відповів.
- Бери свої пісочні лопатки,- раптом сказав Паоло дуже рішуче,- ті, що ти брала з собою торік на море. А я візьму електричного ліхтарика.
- І що ти хочеш робити? - боязко спитала Ріта.
- Хочу виграти парі! Але якщо ти боїшся, то не йди.
- Звісно, піду! - заперечила Ріта.
- Тож слухай. Ти пам'ятаєш хитромудрого Одіссея?
- Як це я можу не пам'ятати свого батька?
- Дурна, я кажу про іншого Одіссея, про справжнього. Я ж кільканадцять разів розповідав тобі про його пригоди. Як він вийшов із печери велетня Поліфема, пам'ятаєш?
- Сховавшись під животом у вівці... Ой! Ти думаєш, що й ми змогли б так само?.. Але ж я не вміщуся там, під животом у вівці!
- І не треба. Гайда.
- А мамі залишимо цидулку?
Синьйора Чечілія в момент тривоги була у хворої, якій робила укол, і перш ніж спуститися в підвал, встигла зателефонувати дітям, щоб вони сховалися у сусідки. Залишити їй цидулку означало признатися, що вони її не послухалися.
- Ми повернемося додому раніше за неї,- запевнив сестру Паоло.
Хоча Ріту це не зовсім переконало, проте вона не стала заперечувати і пішла за братом. Адже він був старший. Дівчинка глянула на Дзорро, що подзявкував собі на овець, узяла свої лопатки і вийшла слідом за Паоло на сходи.