Ні в під'їзді, ні на вулиці не було нікого. Ніхто їх не затримав, не прогнав додому.
Паоло пропустив отару і прилаштувався позаду. Ріта йшла за братом. Пес був підозріливо загарчав, але в цю хвилину від отари відбилось ягня і псові довелося завертати його назад. Чабани йшли, не обертаючись. Вони спокійно простували до горба і, певно, не помічали, що цього вечора все було трохи не так, як завжди. їх не здивувало, що ціла пожежна команда зайняла знайому стежку, а на вершині Монте Кукко було щось таке, що змусило весь світ затамувати подих.
- Куди ви йдете? - гримнув вартовий, зачувши позаду тупіт отари.
- Добрий вечір, синьйоре лейтенант. Що ви від нас хочете? Ми чабани і йдемо туди, куди йдуть наші вівці.
- Повертайтеся назад! Швидко!
Інші вартові також обернулися і зайшлися добродушним реготом. І це було їхньою помилкою, як пізніше пояснив Паоло Ріті. Адже вівці не розуміють жартів. Вони знали тільки, що за двадцять метрів од них є горб, а на ньому - затишна кошара, що чекає їх на ніч. Вони, може, й послухалися б своїх пастухів, але один із них був трохи пришелепуватий хлопчина, а другий - глухуватий: перш ніж регулювальники встигли роз'яснити їм що й до чого, налякані і вперті вівці, штовхаючись, бекаючи, прорвали кільце облоги і в хмарі куряви побігли вперед.
- Хутко! - пошепки наказав Паоло Ріті.- Роби, як я.
Скориставшись метушнею, він порачкував у середину отари. Про все інше подбали вівці. Оточивши дітей з усіх боків, вони підштовхували їх угору по стежці. Дівчинка спершу трохи злякалась, але швидко оговталася з новим способом подорожування: вівці її штовхали, і вона залюбки відповідала їм стусанами у теплі, м'які боки.
Завзято рачкуючи вгору по стежці, Ріта зовсім подряпала собі руки об камінці та колючки, позбивала колінця, кілька сльозинок скотилось по щонах, але вона не відчувала болю. [497]
- Сюди! - почула вона голос Паоло. Вище за кошарою були руїни якогось кам'яного муру, і Паоло причаївся там, ніби в у траншеї. Від муру залишилось мало - якихось три-чотири камені, але й це був добрий сховок.
- Тепер знизу нас не побачать! - шепнув Паоло.- Лізьмо вгору оцим каналом.
Каналом він назвав щілину, яку вимили дощові води на схилі горба.
- Ти справді хочеш піти туди? - ледь чутно спитала Ріта, дивлячись угору.
Метрів за двадцять над їхніми головами чорнів край таємничого предмета.
Зараз, коли він був отак близько, Ріта навіть подумки не зважувалася назвати його тортом: ураз він знову став загадковим предметом.
- Як боїшся, то почекай на мене тут,- запропонував Паоло. Він був упевнений і рішучий, як Колумб, коли вперше ступав на новий континент.
Ріта зборола свій страх:
- Ні, я піду з тобою.
Прудко й мовчки видершись нагору, діти опинилися за декілька кроків од предмета. Зблизька він скидався на грізну, неприступну фортецю.
- Я піду перший,- заявив Паоло.- Коли дам знак, біжи до мене. І не бійся, якщо почуєш крики.
- А коли в мене почнуть стріляти?
- Та ні-бо, ніхто в тебе не стрілятиме!
- Зачекай хвильку. Візьми ось лопатку: якщо це торт, зроби в ньому дірку, і ми там сховаємося.
Паоло неохоче взяв лопатку. Йому здавалося, що, чинячи так, він зрікається своїх переконань. До того ж, він розумів, що йти назустріч космічним прибульцям з пісочною лопаткою в руках було трохи смішно.
«У них,- подумав він,- напевно є і гіперболоїд, і дезінтегратор, і грім із блискавкою!»
Проте він взяв лопатку. І добре зробив, бо на вершині Монте Кукко на нього не чекали ні марсіяни, ні вене-ряни, готові знищити його, як мурашку. Не було там і самого космічного корабля, хоча б такого, якого міг уявити собі Паоло, неабиякий знавець науково-фантастичних фільмів. [498]
Не треба було й принюхуватися, щоб почути запах: і не один, а сто, сотні різних п'янких запахів. Паоло увігнав лопатку в стіну і миттю викопав цілу нішу, досить простору, щоб у ній вмістилися і він, і сестра.
На Ріту, яка весь час із острахом ждала криків, раптом десь ізгори обвалилися шматки марципана та пісочного тіста, посипався цілий каскад родзинок і пролився струмок лікеру. Не гаючи часу, вона стала куштувати все, що потрапляло їй до рук. І так розполудну-валась, що Паоло довелося тричі гукнути її, перш ніж вона почула.