Однак загадковий чужинець вирішив усе перш, ніж [517] хлопець спромігся щось зробити: старий схопив його за куртку і блискавично затяг всередину, водночас намагаючись відігнати пса, який вчепився йому в ногу.
- Квік, кверекек, переброк! - почув Паоло його бурмотіння: чужинець розмовляв своєю дивною мовою.
- Дзорро, назад! Сидіти! - наказав Паоло. Щось йому підказувало, що на цього чоловіка можна звіритися.
- Сидіти, сидіти...- буркотливо повторив синьйор Джепетто.- Але ж це сказано по-італійському! Отже, ми в Італії?! Вгамуй пса, хлопчику, і говори, не бійся.
- Сидіти, Дзорро! Спокійно! Еге ж, синьйоре, ми в Італії. У Римі.
- У Римі! - вигукнув синьйор Джепетто.- І треба ж так!
- А що, ви переплутали адресу? - запитав Паоло.
- Адресу?
- Я хотів сказати, що торт, певно, мав приземлитися в якомусь іншому місці?
- Я бачу, ти мене прийняв за кондитера? Ні, мій хлопчику, я не кондитер, я тільки великий невдаха.
- Але ви чудово розмовляєте італійською мовою.
- Я володію ще десятком інших мов так само добре, як і рідною.
- Себто марсіянською? - ризикнув запитати Паоло.
- Марсіянською? - здивувався синьйор Джепетто.- А! Розумію! Тепер я розумію, чому тут стільки військових, гармат, ракет... Авжеж, авжеж! Інакше й бути не могло. Звісно, марсіяни... Знялася тривога... Вирішили, що це космічний корабель... Вторгнення з іншої планети... Боже мій, це ж мені кінець! Я пропаща людина!
У своєму відчаї дивний чужинець забув про Паоло, а той, оговтавшись цілком, сів на величезну зацукровану вишню, що її давно вже ревно облизував Дзорро.
- Мене звати Паоло,- сказав хлопчик,- а сестру - Ріта. Учора ввечері вона була тут зі мною. Зараз я не знаю, куди її відвезли.
- Паоло,- сказав синьйор Джепетто,- даруй, будь ласка, що я не називаю себе, але я не можу цього зробити. Моє ім'я - державна таємниця.
- А якої держави? [518]
- І це таємниця. Не питай мене більше ні про що, все одно я не зможу тобі відповісти. А втім, я, здається, й сам забув, як мене звати насправді, таке секретне у мене ім'я. Зви мене просто - професор Дзета, якщо хочеш.
- Тоді я краще зватиму вас професор Джепетто.
- А хто це Джепетто?
- Як! Ви не знаєте казки про ГЇіноккіо? Професор Дзета мусив признатися, що ніколи не чув про таку казку.
Паоло, не гаючися, став розповідати йому славетну історію про Буратіно. Але професор слухав його недовго.
- Що, по-твоєму, оце все? - спитав він хлопчика, роблячи широкий жест рукою.
- Це прегарний торт, професоре! - відповів Паоло.- Найбільший і найнезвичайніший з усіх, які я будь-коли бачив! Летючий торт, найбільший з усіх летючих предметів, що будь-коли плавали у повітряному океані!
- Отже, торт! А я думав, що збожеволів, коли дібрав, що воно таке. Гадав, що то мені марення такі маряться: шоколадні, кремові, фісташкові... На жаль, це дійсність, гірка дійсність! Торт, не що інше, як безглуздий звичайнісінький торт!
- Безглуздий? Звичайнісінький? Гірка дійсність?
Професоре, що ви кажете?!
- Тобі цього не збагнути.
- Даруйте, але на шоколаді я чудово розуміюся і можу вас запевнити, що він першосортний.
- Це так. Він навіть не радіоактивний.
- Звідки ви знаєте?
- Я маю лічильника, там, у моїй печері. Лічильника
Гейгера. Знаєш, що це таке?
- Прилад для вимірювання радіоактивності.
- Цілком вірно. У всьому цьому велетенському безглуздому торті немає ні краплі радіоактивності. Я прорив його вшир і вглиб, я обстежив його за радіусом у двадцятьох напрямках, виміряв поверхню, масу... І скрізь нульова радіоактивність! Ось чому я мало не збожеволів!
- Стривайте, а хіба це так погано, що торт не радіоактивний? Адже його можна спокійно їсти!
- Повторюю, тобі цього не зрозуміти.
- Тоді поясніть мені, в чім річ. [519]
- Я поясню все, що зможу. Деяких подробиць, природно, я тобі не відкрию - це державна таємниця. Почну хоча б із того, що я вчений-атомник.
- Наш, із Землі?
- Так, так, звичайно. Ти й сам це бачиш.