І професор, не барячись, тремтячою від хвилювання рукою почав писати текст ультиматуму.
Дійшовши до фрази, де вказувалася кількість заложників, він завагався.
- Тисяча дітей... Гм... А якщо я вимагатиму дві тисячі? Еге ж, так буде краще! Пишу: дві тисячі. Вони [524] тоді швидше відкриють вогонь, і моя агонія буде коротша.
- Не гайнуйте часу,- рішуче сказав йому Паоло.- Невже ви справді гадаєте, що я віднесу командувачеві ваше послання? Послання боже вільця!
- Неодмінно віднесеш!
- А от і ні! Кажу вам коротко і ясно: ні, ні й ще раз ні!
- Тоді я викину тебе з торта!
Коли професор Дзета сказав ці слова, лице його якось дивно скривилося. Здавалось, він ось-ось заплаче.
Професор Дзета скінчив своє послання, чітко написав вигадане ім'я й розписався, тут-таки вигадуючи незрозумілі знаки.
- Це мають бути ніби марсіянські письмена,- пояснив він,- так воно переконливіше.
Професор склав аркуш і простяг його Паоло:
- Ну, віднеси!
- А якщо ні?
- А якщо ні... Я ж сказав, скину тебе вниз!
- Ану, спробуйте!
Професор Дзета скорчив страшну гримасу, щоб налякати Паоло, але все одно по його очах було видно, що він ніколи в житті не міг нікого налякати.
- Не провокуй мене,- запхикав він,- я ж добра людина...
- Добра людина! А самі хочете знищити торт, аби тільки він нікому не дістався! Такий великенний, такий прегарний торт!
- Благаю тебе, Паоло, віднеси цього папірця вниз!
- Нізащо!
Професор Дзета у відчаї, благаючи Паоло, рвучко ступив уперед і схопив хлопчика за руку. Він тільки хотів слізно попрохати його, але, як на те, забув про одного дуже небезпечного свідка їхньої розмови. Гадаючи, що Паоло в небезпеці, Дзорро загарчав, схопився і стрибнув на бідолашного професора, вп'явшись зубами йому в литку.
- Ай! Ой! Рятуйте! - заволав професор.
- Дзорро, назад! На місце! Бачите, професоре? Ви не можете зачепити мене й пальцем, не те що викинути [525] геть! А поки я тут, торт урятовано, бо ви ж не захочете, щоб і я загинув разом із вами! Принаймні я на це сподіваюсь.
- Якщо у мене не буде вибору,- понуро відказав професор Дзета,- я кину послання з якимось тягарем, і ти теж умреш тут! Як жертва своєї впертості. Але я не хочу цього.
- А я не хочу, щоб знищували торт.
- Сквік, сквок, караброк, брек, брок! - став викрикувати вчений своєю мовою.
- Якщо ви розмовлятимете зі мною цією мовою, я зовсім перестану розуміти вас,- спокійно зауважив Паоло.
- Сквок, сквек, сквік...
Монолог професора Дзети тривав довгенько. Старий був у такому розпачі, що Паоло затурбувався, чи не втрачає той, бува, розум. Потім учений перейшов на італійську і знову взявся терпляче вмовляти Паоло віднести послання.
- Дай мені вмерти тут, у цьому торті, у найбільшій помилці мого життя! - благав він Паоло.
- Тоді це була б найбільша помилка в історії,- відповідав Паоло.
, Скільки точилася ця вперта боротьба? Кілька годин, гадаємо ми. І не варто описувати докладно її хід, тим більше, що вона була суто словесна. Нам відомо тільки, що в якусь мить Дзорро почав виказувати ознаки занепокоєння, нашорошив вуха, стиха заскиглив, поки, нарешті, не витримав і кинувся геть із торта.
- Дзорро, ти куди? - крикнув йому навздогін Паоло. І сам теж визирнув надвір. Те, що він побачив, змусило його весело, нестримно і щасливо розреготатися.
- Що тебе так розвеселило? - пробурчав професор Дзета.
- Професоре, скільки вам треба заложників?
- Тисячу... Дві тисячі!..
- Он вони! Самі йдуть сюди, без будь-якого ультиматуму! І їх набагато більше двох тисяч...
- Що ти кажеш?!
- Подивіться самі, професоре! Ідіть сюди, хутчій! Гляньте! А ви, хлопці й дівчата, швидше нагору! [526]
Як легко порозумітися з дітьми
Нам треба на якийсь час повернутися назад у нашій оповіді, щоб проїхати по сліду машини швидкої допомоги, яка, прокладаючи собі шлях виттям сирени, везла до лікарні професора Россі, професора Теренціо і маленьку Ріту. Вчені безперестану скаржилися.