- Ой, ой! Як мені боляче! - пхикав перший.
- Ай, ай! Як мені погано! Покличте мерщій нотаря, я хочу скласти заповіт! - благав другий.
Санітари всіляко намагалися заспокоїти вчених, підбадьорюючи їх словами і прикладаючи їм до живота гумові мішечки з льодом.
Ріта нічого не розуміла:
- Що їм?
- Вони скуштували того фальшивого марсіянського шоколаду.
- Фальшивого? Або ви побожеволіли, або вони! Це був справжній, найсправжнісінький шоколад! І він аж ніяк не отруєний, а то б я вже давно померла. Я його з'їла, мабуть, цілий кілограм і ніколи ще не почувалася так добре.
- Цить-бо, що ти у цьому тямиш?
- Не турбуйтеся, я завжди якось втямлю, болить у мене живіт чи ні. І зовсім не треба бути професором, щоб знати, де в тебе живіт і що з ним діється.
- Та замовкни вже ти врешті-решт! Не турбуй цих бідолах. Бачиш, як вони страждають.
- Я бачу, як вони прикидаються!
Санітари не стали більше розмовляти з маленькою плетухою. Втім, машина швидкої допомоги вже під'їхала до лікарні. Добрий десяток лікарів оточив Ріту, і начальник відділення став оглядати її.
- Що ти відчуваєш?
- Нічого.
- Тут болить?
- Ні.
- А тут? А в цьому місці? А отут? [527]
- У мене ніде не болить! І взагалі - що я маю відчувати? Я тільки попоїла пречудового шоколаду!
- Ну, гаразд, будь розумницею, будь слухняною дів- / чинкою, і все це минеться. /
- Яке ще «ЦЕ»?! Я ж вам кажу - я не хвора! А щеі скажу вам, якщо хочете знати, що той предмет на Монтй Кукко ніякий не космічний корабель, а торт! Спитайте мого брата, спитайте синьйора Джепетто!
- Хто це - синьйор Джепетто?
- Я не знаю, підіть і спитайте його, хто він такий. Він у торті, всередині; він його з'їсть усього, от щасливий!
Начальник відділення, сумно хитаючи головою, обернувся до інших лікарів.
- Ви чули, синьйори? Сердешна марить. її хворий розум химерно пов'язує шоколад із пригодами Піноккіо! Очевидно, отрута почала діяти на нервові центри. Сподіваюся, ми зможемо щось зробити. Для початку я пропонував би заспокійливий укол: він просто необхідний.
- Абсолютно необхідний! - хором відповіли лікарі. Ріта розплакалася і стала щосили кликати маму. Але,
хоч як вона борсалася, хоч як видиралася з рук лікарів, укол їй все-таки зробили. Майже відразу ридання припинилися, і незабаром Ріта заснула, а медсестра втерла їй сльози.
Тим часом інші лікарі оглядали професора Россі і професора Теренціо. Вони оглянули їх вздовж і впоперек, вислухали серце і легені, постукали молоточками по колінах, щоб перевірити рефлекси. Але, сказати правду, їм не вдалося знайти щось серйозне. А втім, і професор Россі, і професор Теренціо під час огляду теж здивовано відкрили, що не можуть точно вказати місце, де їм пре-жахливо болить.
- Тут... Ні, тут не болить... Мабуть, ось тут... Ні, не тут... А може, отут-о... Але ж ні, і тут не болить!
Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.
- Не знаю, в чому річ, але я більше не відчуваю ніякого болю,- признався він. [528]
- Якби мова йшла не про славетних учених,- казав згодом один лікар іншому,- я зробив би висновок, що вони просто вигадали собі цей біль.
- Авжеж, типовий випадок самонавіяння. Інакше кажучи, надмірний страх...
З остороги видатним хворим також зробили заспокійливий укол, і вони майже відразу дружно захропли^
Ріта прокинулася через кілька годин і мерщій заплющила очі, аби не бачити докучливих лікарів, які знову зібралися коло неї, щоб зробити їй ще якусь капость.
«Дивно тільки, що лікарі в піжамах!» - подумала Ріта і розплющила очі. Довкола неї були не лікарі, а хлопчики й дівчатка з сусіднього відділення. Вони зібралися в палаті, цікавими очима розглядаючи Ріту.
- Хто ви такі? Що сталось?
- Нічого не сталося,- відказала найстарша дівчинка в червоному халатику.- Ми теж хворі. Прийшли перевідати тебе.
- Спасибі,- відповіла Ріта.
- Знаєш,- продовжувала дівчинка в червоному И латику,- ми чули, що ти кричала, коли тебе привезли сюди.
- Це правда, що в Трулло з'явився великий, як гора, торт? - нетерпляче втрутився білявий хлопчик з рукою на перев'язі.
- Правда! Але лікарі не хочуть вірити мені.