І Лукреція побігла -поли її червоного халатика розвівалися і це робило дівчинку схожою на великого метелика. Поруч неї мчав білявий хлопчик із рукою на перев'язі й горлав що є сили:
- Як добре, що в мене переламана рука, а не нога! Яке щастя!
Один зеленяр, побачивши, як біжить кудись гурт хлопчиків і дівчаток у піжамах, халатиках, а то й просто в нічних сорочках, вигукнув:
- Даремно стараєтеся, карнавал давно минув! А ти куди? Вернись негайно, шибенику!
Останні його слова стосувалися сина, який не гаяв часу на думки про карнавал, а, дізнавшись, у чому справа, чкурнув слідком за дітьми з лікарні.
- Ой, пробі! - скрикнув професор Дзета, визираючи разом із Паоло з торта.
Тисяча, дві тисячі, певно, три тисячі дітей, прорвавши заслон і змішавши бойові порядки обложників, видиралися на горб. Зусібіч лунали веселі вигуки:
- Вперед!
- В атаку!
- Наші йдуть!
- Я загинув! - прошепотів професор Дзета, падаючи у знемозі на мигдальне печиво.- Тепер я вже не знищу торт!
- А я б'юся об заклад,- сказав Паоло,- що торт буде знищено!
- Що ти хочеш сказати?
- Розплющте очі, професоре! Як ви гадаєте, що зроблять діти з вашим тортом? Вони біжать сюди зовсім не для того, щоб виміряти його окружність, а чи вирахувати [534] площу основи. Мине якась година, і тут нагорі ви не купите навіть шоколадної скоринки за мільярд лір.
Професорове лице засяяло, мов електрична лампочка.
- Ай правда! Вони з'їдять його! Від нього не залишиться й крихти! Ура! Вперед, діти! Мерщій сюди, тут вистачить на всіх! Смачненького усій компанії! Який же я був дурень, що не додумався до цього раніше!
- Ет,- сказав Паоло,- іноді вчені теж роблять дурниці.
Перші ряди нападників були вже за кілька кроків од торта, і їм, звісна річ, не потрібні були професорові припрошування: в їхніх очах світився твердий намір негайно знищити ворога і не лишити від нього жодної крихти. За якусь мить атака почалась одразу з усіх боків. Чималий гурт дітлахів увірвався прямо в тунель, який вирили Паоло з Рітою. Інші, обачніші, заходилися наминати зовнішню частину торта.
А Діомедів гучномовець гримів:
- Увага, діти! Не беріть дарунків од марсіян! Вони дадуть вам отруєних солодощів - не їжте їх!
Але хто з дітей став би слухати зараз Діомеда?
- Залиште й нам трохи! - кричали щойно прибулі, ті, хто ще тільки видряпувався на горб.
Незабаром торт став дірчастий, наче сир. Тунелі й переходи схрещувалися на кожному кроці. Професор Дзета, сяючи, метушився по тортові, допомагав найслаб-шим одламувати шоколад від підлоги та розбирати стіни з мигдального печива. Він показував дітям, де є найліпше морозиво, підіймав на руках найменшеньких, що не могли доп'ястися до стелі із збитих вершків.
- Ви марсіянин? - питали його діти.
- Так, саме так! Я марсіянин. їжте й пийте, ви гості Марса!
- Хай живе Марс! - вигукували діти, коли у них звільнявся рот від солодощів.
Хай завжди буде торт!
- Я - Дедал! Викликаю Діомеда! Я - Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.
- Я - Діомед! Слухаю вас. Прийом. [535]
- Синьйоре генерал, тут коїться щось неймовірне, як на тому світі! Прийом.
- Що ви знаєте про той світ! Чи ви вже там були? Може бути, подорожували з Данте, коли той спускався в пекло? Доповідайте про те, що бачите. Прийом.
- Синьйоре генерал, я не вірю своїм очам!
- А ви постарайтеся!
- Одно слово, синьйоре генерал, дітлахи поїдають загадковий предмет шматок за шматком! Я вже не чую навіть їхніх криків: у них по саме нікуди напхані роти.
- Ви хочете сказати, що космічний ворог роздає дітям солодощі?
- Синьйоре генерал, ворога ніде нема! Бачу самих дітей, а космічний предмет усе зменшується: вони його просто знищують!
- Щось неймовірне!
- Я ж вам казав те саме, синьйоре генерал! Вищенаведена розмова відбувалася близько шостої години тою самого незабутнього вечора між пілотом, який на вертольоті облітав торт на Монте Кукко, і командуванням операції «П. К.» (Прибулець із космосу), що, як ви вже знаєте, розташувалося у кабінеті директора школи. Безсилий стримати навалу тисяч дітей. Діомед наказав Дедалові піднятися в повітря, щоб хоч спостерігати за тим, що діється.