Цибуліно пропхався у галерею, прориту Кротом. Вона була досить широка, і він міг просуватися по ній вперед. А Кріт був уже на багато метрів попереду і рухався надзвичайно швидко.
- Йду за вами, синьйоре Кроте! - озвався Цибуліно, випльовуючи грудочки землі, що летіли йому в лице з-під Кротових лап.
А перед тим як рушити за Кротом, він заклав вхід до галереї.
«Коли сторожа довідається про мою втечу,- подумав він,- то хай не знає, куди я подівся».
- Ну, як ви себе почуваєте? - запитав Кріт, працюючи далі.
- Спасибі, цілком добре! - відгукнувся Цибуліно.- Тут така чудова темрява! Просто любо!
- Я ж казав, що у цілковитій темряві вам одразу ж стане краще. Може, хочете хвилинку перепочити? Мені - аби швидше, але ж ви не звикли так швидко ходити попід землею.
- Ні, ні, підемо краще без зупинки,- сказав Цибуліно. Він розраховував, що при такій швидкості вони швидше дістануться до сусідньої темниці.
- Як так, то й так! - відповів Кріт і ще швидше рушив уперед.
Риючи грунт, Кріт зчиняв такий шум, ніби під землею працювало пневматичне свердло. Цибуліно, хоч як старався, ледве за ним встигав.
* * *
Через чверть години після втечі Цибуліно двері до тюрми відчинилися і до його темниці сходами почав спускатися сам синьйор Помідор.
Як радісно посміхався Помідор! На душі в нього було так легко, ніби він і справді полегшав на цілих двадцять кілограмів.
«Тепер Цибуліно в моїх руках,- самовдоволено думав Помідор.- Я примушу його у всьому зізнатися, а потім накажу повісити. Тоді я випущу майстра Виноградинку та інших в'язнів. Цих дурнів мені боятися нічого... А ось і двері темниці. Як приємно тепер думати [56] про цього розбишаку, який, мабуть, уже всі сльози виплакав. Зараз він кинеться мені в ноги і благатиме змилуватися над ним. Б'юсь об заклад, що він мені цілуватиме ноги! Що ж, я йому це дозволю, навіть дам надію на порятунок!.. А потім несподівано оголошу свій вирок: повісити!»
Та коли Помідор відімкнув двері темниці і присвітив кишеньковим ліхтариком, то не знайшов нікого. Темниця була порожня.
Помідор не повірив своїм очам. Тюремники, які стояли поруч, побачили, що він аж пожовтів, потім позеленів, посинів, почорнів від злості.
- Та куди ж він міг подітися?! Цибуліно, де ти сховався? - марно кричав Помідор.
Подивився під стіл, зазирнув у глечик 'з водою, під ліжко, старанно оглянув підлогу і стіни. Нема й сліду! В'язень щез.
- Хто його випустив? - грізно запитав він у сто-рожівч
- Не знаємо. Адже ж ключі у вас,- насмілився сказати начальник сторожів.
Помідор роздратовано почухав потилицю: справді, ключ був тільки в нього.
«Треба сісти,- подумав Помідор.- Сидячи краще думається».
Та й сидячи, він ні до чого не міг додуматись.
У цю мить порив вітру раптом причинив двері - і замок замкнувся.
- Відчиніть, роззяви! - зарепетував Помідор.
- Ваша милосте, ключ у вас, відімкнути нічим! Помідор спробував відімкнути своїм ключем. Але замок відмикався тільки ззовні.
Отак синьйор Помідор сам себе посадив до темниці. Він мало не луснув зі злості і знов почорнів, посинів, пожовк, почервонів. Він кричав, гукав, погрожував пе-ревішати усіх сторожів, якщо не випустять його, поки він порахує до ста.
Одне слово, щоб відчинити темницю, довелося висадити двері динамітом. Від вибуху Помідор тричі перевернувся шкереберть, від голови до п'ят його обсипало землею. Сторожі насилу відкопали Помідора, наче картоплину [57] із землі, і обчистили від грязюки. Потім винесли надвір і почали оглядати, чи ціла у нього голова, руки, ноги, ніс.
Саме ніс у нього постраждав найдужче. Заліпили ніс пластирем і вклали Помідора в ліжко. Він соромився показуватися на люди, бо замість носа на його обличчі стирчала величезна ґуля.
А в цей час Цибуліно з Кротом були вже далеко. Проте і вони почули вибух динаміту.
- Що це? - спитав хлопчик.
- Не хвилюйтеся,- заспокоїв його Кріт,- це, мабуть, стріляють на військовому навчанні. Адже правитель, принц Лимон, вважає себе за видатного полководця і не може заспокоїтися, поки хоч не пограється у війну.
І Кріт рив нору далі. Працюючи, він без угаву хвалив темряву і лаяв світло.
- Одного разу,- сказав він,- мені довелося глянути на свічку. Присягаюся вам, що я втікав не оглядаючись, бо мої очі не могли цього витримати.