— Тут лишатись ми не можемо, ящiр сюди пролiзе… I справдi, пiдземеллям котився шум, багатократно посилений вiдлунням.
Вченi уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелi. А шум безперервно наближався.
— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стiнi i без роздумiв прослизнув у неї. Iншi полiзли за ним.
Переслiдуванi притиснулись одне до одного i, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цiлком вiльно i в темрявi; гудiння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.
I в ту ж мить почувся оглушливий пострiл. Ще один…
— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.
— Дуже схоже на пострiли рушницi…
— Це, безперечно, нашi! — зрадiв Мадараш i швидко почав просуватись назад у печеру.
— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратiл, який навiть у найтяжчi хвилини не забував приказок.
Всi знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далi.
— Товаришi, ви живi? — долетiв здалеку приглушений крик.
— Це — нашi!.. Ми тут, тут!..
— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзi наблизились.
— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засмiялась Молодiнова. — Вас можна спокiйно посилати на спартакiаду — не осоромитесь!
— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усi золотi медалi! Але то був спринт! — сказав Фратев схвально. — Мало не втекли вiд нас разом з потворою.
— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострiлiв їй цiлком вистачило! — Мак-Гардi з насолодою зважив рушницю в руцi.
— Так воно вже йдеться на бiлому свiтi: «Коли лихо найбiльше, — божа помiч найближче!» — знову повернувся гумор до Навратiла. — Так ще моя бабуся говорила.
Вся експедицiя повiльно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйвi електричних лiхтарiв вiн справляв ще страшнiше враження, анiж здалеку.
— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на вартi бiля входу в печеру. — Тiльки що зiйшло червоне сонце, а воно, видно, завжди вiщує негоду.
Вирiшили заночувати в пiдземеллi.
— Будемо тут в захистку i вiд бурi, i вiд дванадцятиногих красенiв! схвалив це рiшення Мак-Гардi.
Роздiл VI
Перша оселя
У Заяцiв сьогоднi смеркують. Свiтло в кiмнатi загашено, в камiнi палахкотять кiлька ялинових полiн. Весело трiщить i приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крiсла, лiктями уткнувся в колiна, обличчя сховав у долонi. Замрiяно дивиться на полум'я i слухає.
Доктор Заяц, як уже ввiйшло у звичку, в цi години смеркування розповiдає про свою молодiсть, згадує цiкавi випадки, що трапилися на роботi. Миготливi вогники на стiнах збуджують фантазiю, дають їй крила, щоб вона вiльно линула у простiр.
— Татуню… — тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. Скажи, будь ласка, чи долетiв уже «Промiнь» до планети Iкс, чи, може, ще в дорозi? Пiд час учорашньої телепередачi з «Променя» Северсон сказав, що вони вже пройшли три чвертi шляху…
Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрiйного настрою.
— Коли б то я знав! — зiтхнув вiн. — Але це вiдомо тiльки їм, на «Променi». Будемо сподiватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешнiми мешканцями випробуваною мiжнародною мовою жестiв, — невесело пожартував вiн. — Шкода, що нашi засоби зв'язку надто повiльнi для такої колосальної вiдстанi. З учорашнього репортажу ми не дiзнались нiчого нового: адже за три роки польоту Всесвiтом вiн значно постарiвся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з «Променя» саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радiохвилi, якi його несуть, не можуть летiти швидше за свiтло… Я турбуюсь, власне, не про «Промiнь». Вiн добре збудований i бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Тi троє злочинцiв, якi летять з ними, можуть щось встругнути. То безумцi.
— Слiд сподiватись, що все скiнчиться гаразд, — сказала заспокiйливо Гана Заяцова. — Злочинцi не пiдуть так далеко, щоб забити своїх супутникiв, адже вони лишилися б тiльки втрьох проти цiлої планети. А крiм того, я переконана, що незабаром удасться попередити екiпаж.
— Коли б так! Хоч принцип використання гравiтацiї для зв'язку на велику вiддаль вже вiдкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.
— А чи дiзнаються на «Променi», що ви вже навчились використовувати гравiтацiю? — запитав Юрко.
Доктор Заяц посмiхнувся:
— Ти хочеш сказати, що на «Променi» нема приймача, який би мiг перехопити нашi гравiтацiйнi хвилi? Не турбуйся, такий приймач є. Це звичайний астрогравiметр. Коли його брали з собою в подорож, звiсно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе вiн зiграти. Лише через кiлька мiсяцiв пiсля старту ми повiдомили їх, над чим працюємо, i попросили, щоб один з астрогравiметрiв був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравiтацiю.
— А як швидко поширюється гравiтацiя у просторi? — запитала Заяцова.
— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за свiтло.
— Здається, хтось подзвонив. Юрко, бiжи подивись… — урвала розмову Заяцова.
— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко пiдвiвся i ввiмкнув свiтло.
До кiмнати зайшов високий широкоплечий чоловiк з чорним кучерявим волоссям i усмiхненим обличчям.
— Пробачте, що турбую вас на квартирi, але справа в мене дуже спiшна. В лабораторiї на Петржалцi я вас уже не застав… Я — iнженер Краскiн з Москви.
Заяцова з сином пiшли геть, щоб не заважати серйознiй розмовi, а iнженер Краскiн розкрив портфель i витягнув товстий стос паперiв.
— Я вже давно працюю над тiєю ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравiтацiйного поля для технiки зв'язку. Довго не мiг зрушити з мiсця. Тiльки ваше вiдкриття розкрило менi очi. Пiд час своїх дослiдiв я йшов трохи iншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основi вашого вiдкриття та свого власного досвiду я опрацював проект гравiтацiйної передавальної станцiї. Хочете його переглянути?
Заяц пожадливо перегортав папери i перебiгав очима складнi розрахунки.
— Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав вiн нарештi. — Дозвольте вас привiтати з величезним успiхом. Ви вже запропонували свiй проект Всесвiтнiй Академiї?
— Поки що нi. Хотiв би запропонувати його разом з вами: втiлюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кiлькох креслень, якi ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на «Променi»…
Заяц охоче погодився.
Не минуло й пiвгодини, як у темрявi засяяли вiкна лабораторiї на Петржалцi.
Перша нiч у печерi минула неспокiйно. Хоч як втомились мандрiвники, але гуркiт кулястих блискавок, що долiтав аж у надра скель, гнав вiд очей сон.
Рано-вранцi всi були вже на ногах. Пересвiдчившись, що «Ластiвка» цiла й неушкоджена, i одержавши аналогiчне повiдомлення по радiо вiд Грубера щодо «Стрiли», вченi взялись до роботи. Насамперед дослiдили пiдземний лабiринт i знайшли пiдходящу печеру для атомної електростанцiї.
Чудесне вiдкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам'яної стiни, вiн почув дивний шум — плюскання, булькiт i дзюрчання. Спочатку вiн не зрозумiв, що це, але потiм догадався:
— Друзi, десь тут дзюрчить вода! Недалеко вiд нас є пiдземний водоспад.
Пробна свердловина пiдтвердила припущення Мадараша: метрiв за два вiд головного коридора вертикальною шахтою в темну глибiнь спадав потiк холодної води. Де брав початок пiдземний струмок — нiхто не знав. Та над цим i не сушили голови. Вода є, а це — найголовнiше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свозилова в своїй похiднiй лабораторiї.
Важче було з транспортуванням атомних котлiв. З «Променя» на «Ластiвку» група Молодiнової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжiння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планетi. А такий атомний котел — не якась там дрiбничка. Навiть при найбiльшiй економiї матерiалу i найдосконалiшiй конструкцiї вiн важить кiлька тонн, бо не можна обiйтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металiв.