— Хiба це крадiжка? — палко заперечила Алена. — Якби ви, Мак-Гардi, на прогулянцi в околицях Пiтсбурга знайшли частину крила мiжпланетного корабля марсiан або навiть наткнулися б на цiлий лiтак, — безперечно, ви хоч що-небудь узяли б з собою. I нiхто не змiг би сказати, що ви це вкрали.
— Цiлком можливо, що наша поява на планетi викликала у квартян велике хвилювання, — зауважив Чан-су. — Жодна їхня делегацiя нас досi офiцiйно не вiдвiдала. Мабуть, вони бояться i роблять те саме, що хочемо зробити ми: стежать за нами.
— Добре, якщо вони просто бояться виткнути носа з дому! — встряв у розмову Грубер. — А що, коли вони мають небезпечну зброю i кого-небудь з нас пiдступно застрелять? Я згоден з Краусом. Найкраще було б, коли б ми добре озброїлись i попрямували у мiсто. Обидва лiтаки хай кружляють над нами — для охорони. Хай квартяни приймають нас дружньо, iнакше ми оголосимо їм вiйну. Коли вже боротьба, то боротьба. Такого вогняного дощу, яким би ми їх покропили, вони ще не бачили!
— Це вже занадто! — почервонiла Молодiнова. — Ви в запалi говорите, немов якийсь агресор-iмперiалiст, а не як учений. За яким правом ми б почали вiйну з мiсцевими мешканцями? Ми тут тiльки гостi, — не забувайте про це навiть тодi, коли втрачаєте владу над собою. Хто сiє вiтер, — збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намiрами, i квартяни це зрозумiють, який би не був їх спосiб мислення…
Мак-Гардi вдав, що так само обурений з слiв Грубера:
— Куди завiв вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вмiння володiти собою вам не завадило б. Це зрештою смiшно, — пустi фрази, висловленi в нестямi. Хто з нас, — скажiть менi, — хто з нас, людей, якi звiльнились вiд жаху вiйни, серйозно думав би сьогоднi про вiйну?
— Не будемо бiльш про це говорити. Грубер справдi, мабуть, сказав це не подумавши, — намагався заспокоїти товариство Северсон. — Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер дiяли дуже обережно i щоб була посилена нiчна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку мiста.
— Гаразд. Хто ж добровiльно пiде в охорону? — запитала Молодiнова.
Всi пiднесли руки.
— Це, здається, трохи бiльше, нiж потрiбно, — засмiялась вона. — Тодi поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Iз зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечнiше, нiж коли спатимуть у лiжках.
— Вiрно, оце — слово! — вигукнув Краус. — В охорону тодi пiдемо втрьох: Мак-Гардi, Грубер i я. Згоднi, хлопцi? — заохочувально глянув вiн на них.
Вони не були в захватi, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю i пiшли.
— Однак цей Грубер — дика натура, — посмiхнувся Навратiл. — Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, i раптом ось таке. «Тиха вода греблi рве», — недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. I не дивно: отих вiсiм рокiв даються взнаки нам усiм. — Вiн махнув рукою. — Так, всi ми рiзнi… як клавiшi на роялi, — кожен грає свiй тон. Та головне в тому, що всi разом ми створюємо одну гармонiйну мелодiю…
До печери вбiг Фратев:
— Тисяча розжарених туманностей i жодної холодної! Нашi колеги нагорi, на «Променi», надто вже нетерплячi. Зараз я з ними розмовляв. Звiстка про освiтлене велике мiсто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосi, Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повиннi змiнити. Я їм дивуюсь, адже вони там у бiльшiй безпецi, анiж ми. Хiба ми знаємо, який сусiда живе поряд з нами?
— Справдi, вже давно пора їх змiнити, — сказала Молодiнова i звернулась до Навратiла. — Хай вирiшить жеребок, хто пiде на їхнє мiсце. Що ви на це скажете?
— Безперечно. Я розумiю їхню нетерплячку. Екiпаж лiтака хай вiзьме звiдти iнструменти, котел високого тиску та обладнання лабораторiї. Таким чином, краще буде використано полiт, а цi речi нам дуже потрiбнi. Поки що менi тут випадає, як у тiй приказцi: «Накрий на стiл! — Нема чим! — Подавай на стiл! — Нема чого! — Тодi прибирай!».
Роздiл VIII
Нiчний похiд до сусiдiв
— Треба думати про те, що говорите, Грубер! — накинувся на Грубера Мак-Гардi, як тiльки три нiчнi вартовi спинилися бiля виходу з печери. Надмiру висуваєте рiжки, — глядiть не обпечiться! Не радив би вам зраджувати нас своїм базiканням; з вами може статися те, що й з Дiтрiхсоном.
— Вiдколи це ми «викаємо»? — спалахнув Грубер.
— Пан Грубер почуває себе вже володарем Кварти i забуває друзiв… А оте вiчне очiкування впливає менi на нерви. Вiсiм рокiв корчити з себе розумненького хлопчика, який слухається матусi, — це понад силу навiть слоновi, а вiн таки силу має!
— Не сварiться, друзi! Грубер вчинив по-дурному, i, сподiваюсь, цього бiльше не буде! — встряв до суперечки Краус. — Найголовнiше, що мислячих створiнь, якi нам потрiбнi, виявлено. А ми вже з ними якось упораємось. I з нашими товаришочками також. Радiйте з того, що тут не трапилось так, як на планетi Iкс, що тут ми не гуляємо кладовищем пiсля атомної вiйни… Грубер має рацiю тiльки в одному: не можна даремно гаяти часу, треба дiяти. Зброю маємо, тож рушаймо в мiсто як делегацiя нашої експедицiї.
— Зараз?! Уночi?! — перебив його Грубер. — Хочеш дiстати несподiвано кулю в потилицю або бути розчавленим дванадцятиногим ящером? Менi такого б i на думку не спало.
— Герой! Ти базiкав бiльше всiх, а тепер злякався? Похiд у мiсто буде для нас вигiдним з усiх точок зору. Побачимо наших загадкових сусiдiв ранiше за iнших, ранiше з ними потоваришуємо i зможемо, таким чином, набути деякої переваги. Скажемо їм, — тобто, що я говорю, — натякнемо їм як-небудь, що ми до них ставимось добре, а iншi прийшли їх пограбувати. Але ми, мовляв, цього не допустимо.
— Попутно можемо набрати трохи золота в золотiй печерi. Може, воно вплине на тубiльцiв. Це все добре придумано. I однак я вiдклав би похiд на завтра, коли розвидниться. Людина вдень почуває себе бiльш безпечно.
— Теж боягуз… Ти перший тягнув мене до «Братства сильної руки», а тепер задкуєш. Чи можеш ти пояснити менi, як гадаєш зникнути з печери завтра на тривалий час, щоб нiхто не помiтив?.. Я не боюсь i зволiкати не люблю. Або ходiмо туди зараз, або… або я пориваю з нашою троїстою спiлкою!
— Ну, ну, заспокойся i не погрожуй. Ти добре знаєш, що потягне за собою порушення присяги! — погрозливо глянув на нього Мак-Гардi.
— Ви хотiли б заподiяти менi щось лихе? Та я ранiш пострiляю вас усiх! Спробуйте-но тiльки доторкнутись до мене! — Краус вiдскочив на кiлька крокiв назад i направив на своїх спiльникiв ствол автоматичної гвинтiвки.
Мак-Гардi зблiд. Примружив очi i спробував посмiхнутись:
— Друже, опам'ятайся! Адже ми на одному суднi…
— То не втiкай з нього, як пацюк! — одрубав Краус, але гвинтiвку все-таки опустив. — Грубер, iдеш? — запитав вiн суворо.
Грубер мовчки кивнув.
— Тодi й я пiду також. Не думай, що боюсь…
— А ти також не думай, що я дурний. Рушайте обидва поперед мене. Не маю нiякого бажання дiстати кулю в потилицю.
— А хто з нас вартуватиме? — спитав Грубер.
— Бiжи попроси кого-небудь, та не забудь додати, що йдемо на нiчну прогулянку! — глузливо посмiхнувся Краус. — Ходiмо! Хай тут повартує святий Петро. А наших товаришочкiв хай чорти вiзьмуть!
— Е, нi, ще рано, вони ще нам придадуться. Але будемо сподiватися, що з ними нiчого не трапиться, адже вони не маленькi дiти, — заспокоював себе Мак-Гардi, коли вони вже проходили вузькою просiкою понад кам'яною стiною.
Вiтер час од часу ворушив важке листя покручених дерев, немов для того, щоб нагнати ще бiльше страху на кандидатiв у володарi планети.
Незабаром увiйшли в пiдземний лабiринт. Подеколи зупинялись i прислухались. Але скрiзь було тихо, лише десь у глибинах скелi неголосно дзюркотiла вода.
Краус весь час iшов позаду. Його лiхтарик малював на стiнах пiдземного ходу карикатурно спотворенi тiнi зляканих змовникiв. Мак-Гардi раз у раз озирався i допитливо поглядав на Крауса. Але той здавався спокiйним. Уста його iронiчно посмiхались, а очi поблискували зловiсно.