— Справдi! Я на це не звернув уваги. Ота, третя скерована просто до обрiю, звiдки якраз з'являється Проксима, — вигукнув Грубер.
Краус затиснув йому рота долонею:
— Тс-с! Тихше! Адже криком ми можемо накликати бiду.
— Кого ти боїшся? — здивувався Грубер. — Всi поховались, як польовi мишi в нори.
— Хто його зна. Можливо, саме в цю мить за нами хтось стежить, — хоча б у пiдзорну трубу.
Грубер затремтiв, але, глянувши на загадковi будови без вiкон, одразу ж заспокоївся:
— Тодi квартяни повиннi були б мати рентгенiвськi очi.
— А що, коли вони мають такi очi? Як ми це можемо знати, не бачивши їх?.. А що, як вони спостерiгають нас з отих блискучих куль? Або можливо, вони невидимi…
— Невидимi? Ти це говориш серйозно?
— А чом би й нi? Життя виявляється в найрiзноманiтнiших формах.
— Послухай, чи не наївся ти знову бананiв?
— Не бiйся, я тверезий, як риба. А якi на вигляд квартяни — покаже час. Кiлька днiв будемо стежити за селищем, i якщо нiкого не побачимо, я почну вiрити, що тут живуть невидимi люди. Хтось же повинен керувати цими конструкцiями; хтось їх побудував. Не виросли ж вони з землi, як кульбаба?
— А може, все селище керується на вiдстанi…
— Можливо. А втiм, переконаємось в цьому, коли побуваємо там.
— Зачекай! Менi ось що спало на думку: а чи не могуть бути квартяни мiкроскопiчно малими?
— Фiлософствування тут не допоможе. Зараз ми повиннi якнайшвидше повернутись на «Ластiвку». Приблизно через пiвгодини нашi колеги почнуть передачу для людей Землi. Мене цiкавить, що сьогоднi нового у пiдземному житлi.
Роздiл XIII
Небезпечний сусiда
«Стрiла» прибула до «Променя».
Чан-су вийшов назустрiч Фратеву. Вiн був пiдкреслено серйозний: його чоло перетинали три рiзкi зморшки, незмiнна посмiшка зникла.
— Я щойно хотiв викликати Навратiла, бо пiймав з Землi дуже важливе повiдомлення… Страшне! — сказав вiн скрушно. — Всесвiтня Академiя наук надсилає нам його вже кiлька тижнiв з допомогою гравiтацiйного передавача. Прочитайте! — простягнув вiн Фратеву аркуш паперу i тремтячою рукою провiв по своєму чорному волоссю.
— Астрогравiметр працює?! Це надзвичайно!.. Нарештi зв'язок з Землею!.. — зрадiв Фратев. Але вже пiсля першої прочитаної фрази його пiднесення змiнилося пригнiченiстю. — А чи це не помилка? Чи можливо це взагалi?.. — вiн почав читати знову. — «Мак-Гардi i Грубер — злочинцi…«…Сто чортiв! Умiли прикидатись!.. А хто ж може бути отой третiй?
— Звiдки я можу знати? — гiрко посмiхнувся Чан-су. — Можливо, я…
— Або я… Кляте братство негiдникiв!
Фратев нахилився до круглого вiконця i задивився на гiгантську кулю на Кварту, що нерухомо висiла на зоряному килимi неба.
Чан-су став поруч нього, схвильовано забарабанив пальцями по шибцi:
— За астрогравiметром весь час наглядав Мак-Гардi. Цiлком можливо, що вiн прочитав повiдомлення Академiї i разом з двома iншими «братами» завбачливо втiк пiд тим приводом, що їде нiбито вивчати рiку Надiю.
— Ви правi, це цiлком можливо. Але я скорiше припустив би, що «Ластiвка» потонула десь у трясовинi пiд водоспадом. Коли б ви бачили той пiдступний край!.. Природа їх покарала за нас. Але це, однак, означає, що отим третiм був Краус. Пригадую, що взяти участь у дослiдницькiй експедицiї по Надiї виявив згоду Мак-Гардi, а зразу ж за ним Краус, який потiм висунув Грубера.
— В такому разi моє припущення вiрне. Злочинцi втекли i ховаються десь на Квартi. Мiсця для них там досить, адже планету ми ще не знаємо. Я зараз повiдомлю про це Навратiла i Молодiнову, хай вони вирiшують, що робити. А ви тим часом подивiться на контрольний запис астрогравiметра, я його ще не весь проглянув. Можливо, на стрiчцi знайдете ще й iншi важливi повiдомлення…
Фратев пiшов до обсерваторiї i почав повiльно перемотувати контрольну стрiчку. Риска… крапка… риска… риска…
— «Увага, увага!..» — знову i знову повторювалось повiдомлення.
I тiльки пiсля десятого повiдомлення Фратев наткнувся на iнший текст:
— «…Чекаємо на швидку вiдповiдь. Передаємо вам настанову, як побудувати передавач, що працюватиме за принципом використання гравiтацiйного поля…»
Фратев швидко витягнув з кишенi блокнот i почав переписувати…
— Знайшов що-небудь? — запитав Мак-Гардi Крауса, який причалив гумовим човном до берега.
— Куди не глянь — нiчого нема! — розчаровано вiдповiв Краус. Рiвнина, рiвнина, скрiзь сама рiвнина. Мабуть, треба повернутися в гори, бо доброго притулку тут, видно, не знайдеш. А де Грубер? Ще не повернувся?
— Нi. Я сам нетерпляче на нього чекаю. Казав, що тiльки огляне джунглi в найближчих околицях. Сподiваюсь, що з ним нiчого не скоїлося. Пострiлiв не було чути, а, настiльки я його знаю, вiн стрiляв би, мов шалений, при першому ж натяку на небезпеку.
Не встиг вiн це промовити, як iз заростей прожогом вискочив Грубер. Обидва чоловiки злякано озирнулись.
— Нещастя, нещастя! В селищi «невидимих» — ящери! Велетенськi! — Вiн похитнувся й упав на мiлину; його виряченi очi гарячково блищали. — Швидше звiльняйте «Ластiвку»!
Через кiлька секунд всi троє вже сидiли в кабiнi, i лiтак мчав рiчкою.
— Тримайся лiвого берега, щоб нас не побачили iз селища! — радив засапаний Мак-Гардi Краусу.
— Пiднiмись краще в повiтря, ящери лiзуть за нами… I перед нами вони також, — бурмотiв Грубер.
— Де? — здригнувся Краус. — Де ти бачиш ящерiв, покажи! Ану, поглянь, що в нього в сумцi, — кинув вiн головою до Мак-Гардi i зменшив швидкiсть. Пiдозрюю, що вiн знову напився.
Мак-Гардi схилився над Грубером:
— П'яний як чiп. Чуєш, як тхне?
— Сядь на моє мiсце, — попросив його Краус. Повiльно пiдвiвся з крiсла й випростався. — Я розрахуюсь з ним сам. Отже, наш товаришочок потай ходить по банани… — Вiн рiзко штовхнув Грубера. — Скiльки ти їх з'їв? Говори, бо тямитимеш мене до нових вiникiв!
— Тiльки два-три… То нiчого, дрiбницi… Повiр менi, ради бога, що тут є ящери…
Краус почервонiв вiд гнiву i звалив п'яничку на пiдлогу:
— Пити не будемо — ясно? Принаймнi поки що. Анi ковтка!.. Ми зрозумiли один одного — правда?
Мак-Гардi мовчки кивнув.
«Ластiвка» наближалась до гiрського пасма. Недалеко, вiд вузької ущелини в рiчку впадав струмок.
— Цим струмком зручно забратись у гори, — сказав Мак-Гардi. — А там уже щось знайдемо.
— Спершу пройдемо човном, — рiшуче сказав Краус. — Можливо, тут не досить глибоко, коли б «Ластiвка» не застряла.
Причалили лiтаком до берега, припнули «Ластiвку» кiлькома тросами до найтовстiших дерев. Грубера зв'язали, щоб не накоїв чого пiд п'яну руч; лiтак старанно замкнули й вирушили в дорогу.
Мак-Гардi веслував, а Краус з рушницею в руках уважно розглядав мiсцевiсть. Обабiч струмка залягали джунглi, якi для мандрiвникiв стали вже звичними. З хащiв подекуди сяяли свiтлi плоди, про якi повiдомляла група Молодiнової з Долини вогнiв. Переплутанi лiани, водоростi та поваленi дерева перешкоджали руховi так, що втiкачi, стомлюючись, повиннi були часто змiнювати один одного на веслах.
— От досада! Як це я дав маху! — бiдкався спiтнiлий Краус. — Пiдвiсний мотор забув на складi. Ми могли б їхати, як пани, тiльки б бризки летiли на всi боки… Ех!.. Не можу спокiйно згадувати про це! — ударив вiн кулаком по борту гумового човна.
Джунглi увесь час рiдшали, аж доки змiнились низьким чагарником. Долина рiки несподiвано розширилась. Втiкачi досягли мiсцевостi, яка нагадувала болота пермського перiоду. Рослини тут мали зовсiм iнший вигляд, анiж у джунглях. Переважали два види: високi стрункi дерева з лускатою корою i язикоподiбним листям жовто-зеленого кольору i густi кущi з немiцними стовбурами i правильними вiялами вузького приплюснутого листя, як у наших хвощiв.