— Фе! — перебив його Мак-Гардi. — Такого страховища я б i в рот не взяв!
— …А краще помер би з голоду! — iронiчно закiнчив Краус. — Може, ще радiтимеш, коли тобi лишиться хоч це.
Вирiшили спочатку зазирнути глибше в гори.
На превелику радiсть, бiля пiднiжжя першої ж височезної стрiмкоспадної гори вони виявили маленьке озеро, облямоване буйною рослиннiстю. Йдучи понад струмком, що в'юнився через пралiс, вони опинилися скоро в мальовничiй долинi, яка розступалась у неозору рiвнину.
— Справжнiй рай! Нiчого кращого ми не могли б навiть i бажати! вихваляв мiсцевiсть Грубер. — I ящерiв нiби немає!
Повертаючись з цiєї екскурсiї, вони назбирали повнi сумки найдивовижнiших плодiв. Пророблений Мак-Гардi хiмiчний аналiз показав, що з усiєї кiлькостi видiв принаймнi п'ять можна вважати нешкiдливими для людини. Вони мiстили в собi майже тi ж самi речовини, що i їстiвнi плоди Землi.
Аналiз аналiзом, проте нiкому не хотiлось починати небезпечний експеримент.
— Хай спробує Краус, адже вiн має досвiд з бананами! — єхидно запропонував Грубер.
— Я ж не ти! — змiряв його Краус зневажливим поглядом. — Але хтось повинен почати, бо iнакше сидiтимемо отак до вечора. Хай вирiшить жеребок!
Кидали, кидали жеребок, аж поки посварились. Кожен твердив, що його обдурили.
— Боягузи! — презирливо махнув рукою Краус i обережно вiдкусив шматочок сизо-блакитної ягоди. — Солодка i дуже приємна! — кинув вiн спокiйно i швидко проковтнув її всю.
Мак-Гардi з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втiкачi з апетитом поласували чудовими фруктами.
Ще того ж дня перемiстили «Ластiвку» до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурiв могутнiх дерев, якi своїми розлогими кронами чудово захищали лiтак вiд цiкавих поглядiв небажаних вiдвiдувачiв з повiтря.
Другого дня було встановлено, що м'ясо красивих, схожих на фламiнго птахiв, яких на озерi було-повнiсiнько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гардi заглушив сильними спецiями i запропонував своїм товаришам на обiд пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп'ялись зубами в справжнє свiже м'ясо.
— Нам страшенно щастить! — радiв Грубер. — Кращого мiсця ми не знайшли б, мабуть, i на Землi. Менi здається, що ми справдi немов у раю, — смаженi iндики майже залiтають нам у рот. А як чудесно ми тут схованi! З трьох бокiв нас закривають неприступнi гори, а з четвертого — пралiс. Квартян i своїх товаришочкiв можемо не боятись. Хоча б сто разiв пролiтали над головою — не помiтять нас. Хай собi там морочаться з будiвництвом, нам це не болить, — ми маємо зараз вiдпустку…
Краус нетерпляче махнув рукою, нiби хотiв вiдiгнати похмурi думки:
— Я не хотiв би, щоб ця наша вiдпустка тривала вiчно. Умови життя тут справдi чудеснi, але чим усе це скiнчиться?.. Отi там зрештою таки потраплять додому. їм вдасться або вiдремонтувати «Промiнь», або подати звiстку з допомогою гравiтацiї. З Землi до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди…
— А чи не краще отаке ув'язнення серед вiльної природи, анiж комфортабельне перебування на шибеницi? — iронiчно запитав Мак-Гардi… Ти не суши собi мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домiвкою… З якого це часу, скажи менi, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а iнше — дурницi.
— Побачимо, якої ти заспiваєш рокiв через десять-двадцять… А що ти робитимеш, коли постарiєш?.. Я тут нi в якому разi лишатись не бажаю.
— А що ж ти хочеш зробити? — запитав з подивом Грубер.
— Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на «Ластiвцi».
Мак-Гардi похитав головою:
— Нiсенiтниця! «Ластiвкою», в крайньому разi, потрапиш хiба що на сусiднi планети. За кiлька рокiв вона перетворилася б для тебе на лiтаючу труну… Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумнiшi за них з їхнiми безглуздими спiралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабiв, i вони побудують нам чудесний мiжзоряний корабель. А тодi вже повернемось додому, як пани. Бiльш того, вiзьмемо з собою армiю добре озброєних солдатiв, яких будемо посилати в наступ по всiй Землi.
— А що, коли тi квартяни справдi невидимi? — озвався Грубер. — Може, вони вже оволодiли законами природи так, що можуть ставати невидимими?
— Зазирнемо до них, а тодi й будемо говорити. Туди спочатку мiг би вирушити один з нас, на розвiдку. Ти серед нас найвiдважнiший… обернувся Мак-Гардi до Крауса.
— Ти хоч дурний, та хитрий! — побагровiв Краус. — Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..
Л втiм, поки що керiвником тут я. Вирушимо всi, i негайно. Завтра ж! А кому мiй наказ не подобається…
Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гардi та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.
— Вирушимо туди, в такому разi, човном, а «Ластiвку» залишимо на озерi. Це буде менш помiтно, — сказав нарештi Мак-Гардi, коли побачив, що iншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнiшим, анiж невiдомi створiння.
Пiсля неспокiйної ночi вирушили в дорогу. Втiкачi попливли ущелиною, потiм болотами i, рухаючись за течiєю, незабаром добрались до великої рiчки. Щоб човен не захлюпнули бурхливi хвилi брудної води, весь час трималися берега.
— Треба часинку перепочити, я вже бiльше не можу, — заявив перед одним з поворотiв Мак-Гардi, кидаючи весла. — Ми могли б трошки пiдкрiпитись.
— Я знаю, ви вiдчули запах бананiв! — глузливо посмiхнувся Краус. Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрiшими.
Нашвидку закусивши, рушили далi. Коли за великим поворотом на протилежному березi з'явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.
— Сховаємось у пралiсi та почекаємо до вечора. В темрявi пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.
Тримаючи на колiнах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнутi, як струни. Дратувала мертва тиша пiд стрункими пiрамiдами та безтурботнiсть обох колег. Одурманенi алкоголем, вони спокiйно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.
А час тягнувся нестерпно повiльно. Нарештi зайшло найбiльше сонце. Над обрiєм затремтiло золоте свiтло вечiрньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив снiп слiпучих променiв, якi вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бiк, то збiгаючись, то розбiгаючись, нiби хтось грався примарним вiялом.
Вражений Краус почав торсати Мак-Гардi.
— Що?.. Що трапилось? — сполошився той спросоння i, нiчого не розумiючи, глянув на мерехтливе небо.
Осяйне вiяло поступово змiнювало свої барви. Слiпучо-жовте промiння ставало оранжевим, потiм криваво-червоним i, нарештi, нiби розтануло в блiдому, ледь фiалкуватому свiтлi. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тiнями.
Прекрасне й грiзне видовище зникло несподiвано, i увесь край миттю потонув у пiтьмi. Але тiльки на хвилину. Недалеко вiд селища над обрiєм з'явилась червона Проксима. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променiв, як i Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потiм криваве вiяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксиму, як сонячна корона.
Краусовi з допомогою Мак-Гардi вдалося нарештi збудити i Грубера.
— Отже, рушаємо! — Краус набрав особливо поважного вигляду. — Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону. Зараз вирiшується все, i я не потерплю анi найменшої недисциплiнованостi! Вiн погрозливо пiдняв рушницю. — Ми повиннi якнайшвидше досягти протилежної сторони. Плистимемо понад берегом, бо iнакше течiя вiднесе нас далеко вiд мети.
Вiтерець, що повiвав з пiвдня, приємно охолоджував розпаленi обличчя веслярiв. На сумирнiй хвилястiй поверхнi рiки коливалось i поблискувало вiдображення Проксими з ореолом, розiрваним бiля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гардi й Грубер веслували, як механiзми.