Неприємнi поводарi, не сказавши нi слова, посадили мене на пiдлогу бiля пiднiжжя стовпа. Зi мною лишався один, а другий кудись зник.
Я напружено мiркував, як менi бути, але нiчого путнього придумати не мiг. Через кiлька хвилин повернувся мiй провiдник, а з ним ще кiлька квартян.
Мене пiдвели з землi i посадили на сидiння в колi, спиною до полум'я.
Один з квартян з цiкавiстю поглядав на кiнокамеру й прожектор у мене на грудях. Вiн зробив рух, нiби хотiв їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано вiдступив.
Стоячи пiвколом передi мною, iншi також позирали на мене з цiкавiстю. Вони по черзi вiдкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нiчого. Мабуть, якщо вони й справдi розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.
Квартяни мали цiлком миролюбний вигляд, i це мене трошки заспокоїло.
— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти? — запитав я голосно.
Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.
Я не мiг стримати посмiшку:
«А, людська мова вас вражає,» — подумав я, — то що ж ви скажете про спiв? «Серце красунi схильне до зради…» — заспiвав я арiю з «Рiголетто».
Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.
Я розлючено крикнув:
— Пустiть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.
Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.
Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.
«Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!» — промайнула в мене думка.
Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.
Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.
В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.
Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?
З годину я вагався, поки нарештi зважився.
«Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, цi плоди мене врятують…»
Я розломив один з них i довго розглядав його. Вiн мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.
«Нiчого не вдiєш, рискну!» — подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.
Без роздумiв я взявся за другий…
Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.
«Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога… — мiркував я. — Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати…»
Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.
Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.
Я проминув сусiдню печеру i зазирнув до дальшої.
У мене похололо в грудях. На такому ж ложi, яке мав я, на пiдлозi лежала Алена. Я пiдбiг до неї, присвiтив у обличчя. Вона була непритомна.
Я швидко принiс води, хлюпнув на неї i цим привiв її до пам'ятi. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише пiсля того, як вона напилася води та з'їла кiлька солодких плодiв.
— Тiкаймо, доки нiхто не зайшов! — запропонувала Алена, як тiльки змогла сяк-так стати на ноги.
Що далi, то швидше iшли ми лабiринтом печер i тунелiв, потiм побiгли. Пiдземнi примiщення були безлюднi.
— Мабуть, усi вирушили в якусь експедицiю… — догадувалась Алена. Поспiшаймо, поки не повернулись.
Нарештi ми потрапили до широкого коридора, який змiївся через усi печери. Я вже радiв, гадаючи, що це й є головний вихiд з лабiринта, коли це перед нами почувся стукiт. Ми сповiльнили кроки i з хвилину прислухались. Потiм, наблизившись до повороту, зазирнули за рiг. Коридор вiв до величезного кам'яного храму.
— Повернiмось, — прошепотiв я. Алена не погодилась:
— До в'язницi повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь iнший хiд.
Ми зайшли до храму та й стали мов укопанi.
Бiля однiєї стiнки працювали квартянськi скульптори й художники, а на протилежнiй вже сяяли новi барельєфи й настiннi картини.
Художники працювали з таким запалом, що навiть не помiтили нас… Погляньте уважнiше на їхнi твори, друзi! Безперечно, ви будете так само здивованi, як i ми, — посмiхнувся Северсон.
На проекцiйному полотнi з'явився великий, розкiшний рельєф.
— Наша «Стрiла»! — вигукнула Молодiнова. — Поруч неї три фiгури… Хто ж це може бути?
— Потерпiть, зараз iтиме крупний план.
— Навратiл…
— Фратев…
— Молодiнова… — пролунало майже в один голос.
— Саме так, — погодився Северсон. — I хоч вашi профiлi, друзi, трохи спотворенi, ми також впiзнали вас з першого погляду.
На наступному знiмку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвiр'ї селища було зображено багато фiгур у скафандрах.
— Це надзвичайно! — захоплювався Фратев. — Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжнiй промисловий центр!
— Дiлком можливо, — погодився Навратiл. — Однак що означають отi величезнi спiралi на пiвкулi?
— Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з лiтака поблизу «Нової Волги». Те ж пiдтверджують i пiрамiди з кулями на вершинах. А втiм, Нова Волга на рельєфi зображена також, — Алена привернула увагу вчених до хвилястих лiнiй. — Погляньте сюди… I сюди… — додала вона з посмiшкою.
— Цього не може бути! — вигукнув вражений Навратiл, глянувши на дивний лiтак, що сидiв на кам'яних хвилях рельєфу. — Адже це не схоже нi на один з наших допомiжних лiтакiв. I люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не вiдвiдували, та й скафандри мають зовсiм не таку форму, як нашi…
— Так, квартяни увiчнили таємницю, якої ми ще не розкрили, погодилась Алена. — Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, якi перебувають на такому ж ступенi розвитку, як i ми.
— Чудесно! Дивовижно! В усякому разi, вони нам допоможуть вiдремонтувати «Промiнь», i ми незабаром скажемо Квартi «прощай», бурхливо виявляв свою радiсть Фратев. — Тисяча громiв з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом вiдвiдати сусiдню планету?
Навратiл знизав плечима:
— Не знаю. «Дочекайся часу, як гусак квасу!» — посмiхнувся вiн. Завтра подивимось на це селище зблизька, тодi й дiзнаємось про все. А Кварту дослiдимо ще раз, грунтовнiше.
Северсон продовжував свою розповiдь:
— Нас зацiкавили iнструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художникiв, що висiкали новий рельєф.
Їхнi долота мали досконалу форму, — хоч i не таку, як нашi, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнiм доказом того, що на Квартi десь iснує металургiйний завод або щось схоже.
Деякий час ми спостерiгали роботу квартян, а потiм тихенько прослизнули в бiчний тунель.
На нашу радiсть, через кiлька поворотiв блимнуло свiтло в печерi, i незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у пiдземний лабiринт. З трьох бокiв вiн був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерiв.
Ми пролiзли через вузьку щiлину в загорожi i зiтхнули з полегкiстю.
Ми були вiльнi. На небi сяяли всi три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкi хвилини перебування у темному пiдземеллi.
За нами — прямовисна стiна, перед нами — пралiс.