Вони швидко зрозумiли, чого я хочу, i дуже зрадiли з своєї нової функцiї, - весело вистрибуючи, бiгли собi понад берегом, а човен мчав за ними.
Однак пополуднi Франтик i Марженка були такi втомленi, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потiм знову змусив бiгти. Признаюсь, що того разу без биття не обiйшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.
Надвечiр Марженка впала i лишилась лежати нерухомо. Франтик її обiймав, дихав на неї i зроняв великi сльози. Вперше я побачив, як цi iстоти плачуть.
Марженка нарештi опритомнiла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.
Стало ясно, що без їжi та вiдпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кiлька плодiв i великодушно дозволив поспати.
Другого дня я вдався до iншої тактики. На берег я посилав тiльки одного, а другий був зi мною в човнi i набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливiм, але й так ми просувалися вперед усе повiльнiше. Iстоти, перетворенi на рабiв, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнанi до смертi, — що менi їхнє життя? Головне, щоб врятувався я… Так, друзi, — до такої пiдлостi я тодi дiйшов.
Бiдолашних iстот урятував вiд загибелi вiтер. Вiн посилився i повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути менi Франтика i Марженку напризволяще в пустелi, але нарештi пустив їх, зовсiм знесилених i кволих, у човен.
— Можливо, вони ще стануть менi у пригодi, — сказав я собi.
То було розумне рiшення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику бiльшої стiйкостi.
Погода нам сприяла. Пiсля кiлькох днiв плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кiлькома кратерами невисоких вулканiв, над якими клубочився дим.
Франтик i Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з'являться десь на обрiї новi хмари зажерливих жукiв. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий i бездоганний слух мають мої супутники.
Я швидко пристав до берега, щоб вирити в пiску сховище, яке хотiв накрити гумовим човном. Але Франтик i Марженка не мали, видно, нiякого бажання працювати. Не допомагали нi лайка, нi биття. Вони зiщулювались i тiльки жалiбно пищали.
Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пiсок в усi боки, аж поки не збив собi пальцi до кровi.
Раптом у мене над головою щось зашурхотiло.
Я озирнувся з жахом.
Недалеко вiд мене приземлялись крилатi квартяни. В руках вони тримали загострене камiння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мiй смертний час. Ноги в мене пiдломилися, i я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загiпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливi обличчя лiтаючих створiнь.
Коли вони помiтили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмiнялися з ними кiлькома протяжними повискуваннями, потiм пiдняли їх з землi i знялись у височiнь. Кiлька разiв покружляли надi мною i полетiли до недалекого нагiр'я.
Минуло досить багато часу, поки я отямився вiд переляку.
Що ж тепер робити? Бiля пiднiжжя горбiв зеленiла смуга джунглiв, але якраз туди полетiли озброєнi квартяни. Можливо, писк є для них засобом спiлкування. В такому разi, якщо Франтик i Марженка поскаржились на мою жорстокiсть, менi буде зле… А на пустельних берегах я загину вiд голоду й спраги…
I я вибрав меншу небезпеку, — попрямував до пралiсу.
На узлiссi я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тiла сiль. Потiм пiшов далi.
Джунглi аж кишiли звiрами найрiзноманiтнiших порiд i кольорiв. На щастя, то були створiння полохливi й миролюбнi. Вони просто тiкали вiд мене.
Я зупинився бiля першого ж дерева з знайомими менi солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна i тут же заснув.
Коли я прокинувся, iшов дощ. Менi здалось, що грунт пiдi мною помiтно коливається.
«Мабуть, у мене вiд слабостi тремтять ноги…» — подумав я, прямуючи до узлiсся.
Але на мене там чекав такий сюрприз, що очi полiзли менi на лоба.
Поверхня моря пiднялась не менш як на двiстi метрiв i грiзно вирувала просто передi мною.
Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко вiд моря. Чи, може, я збожеволiв, i в мене починається галюцинацiя?
Я протер очi й знову подивився униз. Зiр не зраджував менi. Море пiднялось майже до моїх нiг.
«А може, це спустились гори? — блиснула в мене думка. — Так, це єдине пояснення, i за таких грандiозних геологiчних змiн, якi вiдбуваються на Квартi, нiчого неприродного в цьому немає».
Але це означало, що опускання гiр може ще тривати, що кiнець кiнцем вони зникнуть разом зi мною у хвилях квартянського моря.
Я кинувся до човна, але одразу ж усвiдомив, що при такому сильному прибої все одно вiдплисти не вдасться.
Обидва великi сонця зайшли, безрадiсний край запнула iмла. Тiльки маленьке червоне сонце трепетало над обрiєм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогникiв.
Знову мене охопив розпач. Як страус пiд час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном i незабаром заснув.
Менi приснилась дiвчина, яку я колись любив i яка любила мене. Я гуляю з нею в квiтучому саду, птаство радiсно щебече, славлячи весну, а десь далеко спiває група молодi.
— Вiдпочину тут, iди, я дожену тебе… — шепоче менi дiвчина i лягає в свiжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокiйно посмiхається увi снi…
А я йду далi. Несподiвано опиняюсь в якiйсь пустелi на Квартi. Я один, зовсiм один… Назустрiч менi йдуть троє людей. Весело розмовляють, нiби мене досi не помiтили.
Я знаю усiх трьох. Кличу їх на ймення. Нарештi вони почули. Пiдходять i мовчки розглядають мене.
— Чого ти хочеш вiд нас? — запитує старший.
— Хочу дружби, не можу тут жити один.
— Дружби? — дивується вiн. — Ти i дружба?!
— Так, хочу жити з людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! вигукую я в одчаї.
— Хочеш жити з людьми! — смiється вiн. — Але ж тут нiкого немає! Адже ти нас забив!
Повертаюсь i прожогом тiкаю. А за спиною в мене лунає моторошний смiх безумця.
Раптом я опиняюсь в обiймах матерi. Вона гладить менi волосся i тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побiжу до дiтвори гратися на стадiонi. Квiтчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза менi вiтально махає рукою ще менший машинiст. Усмiхнена дiвчинка з ямочками на щоках простягає менi букетик фiалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.
В обличчя менi ударив холодний вiтер. Засвистiв i за одну мить вiднiс у неозору далину i дiвчинку, i карусель, i маленький поїзд.
Чому налетiв цей крижаний вiтер? Адже зараз весна?
Розплющив очi, прокидаюсь. Крижаний вiтер справдi дме. Передi мною безмежне море…
Я здригнувся вiд холоду й жаху. З рожевого сну — просто до страшної дiйсностi!
Глянув я на зеленкувато-блакитне пустельне небо i закричав вiд туги. Що безмежнiший простiр, то гiршою стає вiн в'язницею, якщо людина засуджена жити одна, без потиску руки, без звуку людського голосу.
Все менi раптом здалось смiшним: я сам, жменька плодiв бiля мене, гумовий човен i вороже море. Я почав голосно реготати, мене знов i знов душили напади смiху.
— Я збожеволiв! — жахнувся, отямившись. Однак я мiркував цiлком тверезо.
«Гори опустились. Чи не опинився я часом на островi?»
Я видерся на вершину невисокої сопки i переконався, що так i сталось. Найближчий континент — чи великий острiв — вимальовувався аж ген на обрiї.
Протягом кiлькох днiв море, безперервно пiднiмаючись, заганяло мене все вище. Однак потiм опускання гiр припинилось. Я дочекався покращання погоди, наповнив свiй човен плодами i вирушив у небезпечну подорож морем.
Пiсля дводенного плавання менi нарештi пощастило добратися до континенту. Я настiльки ослаб, що тiльки напруживши всi свої сили, видрався на берег i витягнув човен. Опинившись на твердому грунтi, я одразу ж заснув.