— Не лякайтесь, нiчого страшного, — заспокоїв Чан-су. — В нашому гравiметрi зiпсувався автоматичний скеровувач приймальної антени. До нашого сонця вона обернулась спиною, — їй бiльше до вподоби сузiр'я Змiєносця. А результат? Прочитайте самi!
— П'ять пострiлiв по гавах! — Навратiл марно силкувався розiбрати неяснi значки. — Ми або перехопили якiсь важливi порушення гравiтацiйного поля в сонячнiй системi Змiєносця, або…
Видно було, що Навратiлу спало на думку якесь припущення, — таке неймовiрне, що вiн навiть боявся висловити його вголос.
— …або… — пiдхопив Чан-су, — або ж це була нормальна передача мислячих створiнь, якi живуть у сузiр'ї Змiєносця. Чи, може, ви гадаєте, що тiльки ми, люди, такi генiальнi, що догадалися використати для зв'язку гравiтацiйне поле?
Вони мовчки перезирнулись один з одним: якщо припущення вiрне, то це значить, що людство Землi рано чи пiзно знайде спосiб порозумiтися з своїми братами в протилежнiй частинi Галактики.
— Он як воно буває на свiтi, друже… — тихо сказав Навратiл пiсля тривалої мовчанки. — Сигнали з планети Iкс штовхнули нас на дерзновенну подорож у далекi зорянi свiти. Ми досягли iншої сонячної системи, i знову лунає заклик…
— На жаль, на цей заклик ми з вами, мабуть, уже не вiдгукнемось… — з деяким сумом у голосi сказав Чан-су.
Може, вперше за багато рокiв обидва вченi згадали, що вони вже не молодi. Життя людини продовжено, але воно все-таки ще дуже й дуже коротке. А Всесвiт вiчний i нескiнченний…
— Може, спробуємо вiдповiсти? — Навратiл ще раз задумливо перебiг очима загадковi знаки на стрiчцi астрогравiметра.
— Шкода часу… — похитав головою Чан-су. — Наш гравiтацiйний передавач на Квартi надто малопотужний. Просто треба повiдомити Академiю. Передавач доведеться будувати на Землi, — вiн вимагатиме дуже багато енергiї для своєї роботи.
Члени експедицiї зустрiли повiдомлення про новi сигнали iз Всесвiту з великим захопленням. Найзагальнiшi, — насамперед, звичайно, iнженер Фратев, — уже почали мрiяти вголос про майбутню подорож до сузiр'я Змiєносця. Але то все були тiльки далекi мрiї, а на порядку дня стояли невiдкладнi завдання: закiнчити ремонт «Променя», приготувати ядерне пальне на дуже тривалу подорож до рiдної домiвки.
Цiною великих зусиль атомну електростанцiю мiжзоряного корабля вдалося вiдновити повнiстю; знищенi зiткненням з метеоритом та катастрофою в пiдземному житлi реактори замiнювались новими, виготовленими в майстернях на Накритому столi. Як повiдомляв Мадараш людей Землi та екiпажi рятувальних зорельотiв «Фотона» й «Електрона», «Промiнь» щонайпiзнiше через два мiсяцi уже мiг вирушити в подорож через Всесвiт.
I все було б добре, але сейсмографи та автоматичнi метеостанцiї почали з усiх кiнцiв Кварти доповiдати про неприємнi несподiванi явища на поверхнi планети: пiсля короткого перепочинку знову почали прокидатись вулкани. Метеостанцiя бiля Затоки Шекспiра показувала температуру повiтря сiмдесят градусiв Цельсiя, на озерi Жюля Берна — шiстдесят три градуси. В атмосферi значно пiдвищився процент вуглекислого газу; прозорiсть її зменшилась через велику кiлькiсть вулканiчного попелу.
Робочий майданчик на Накритому столi щоночi освiтлювався сильними прожекторами. Вченi працювали по вiсiмнадцять годин на добу. Треба було поспiшати, — тим бiльш, що й Алена Свозилова, яка термiново збирала колекцiю рослин та тварин для Всесвiтньої Академiї наук по всiй Квартi, доповiдала про значне посилення вулканiчної дiяльностi на сусiднiх континентах Геозiї та Неруданiї. Але вiдважнi мандрiвники не впадали в розпач. Як i ранiше, звучали жарти й смiх, а iнженер Фратев щовечора розповiдав вигаданi iсторiї з своїх численних мандрiвок по бiлому свiту. I нiхто й не пiдозрював, що години планети вже злiчено.
Одного з ясних теплих вечорiв, коли втомленi вченi зiбрались у клубi, щоб вiдпочити, раптом погасла електрика.
Нi, це було не вiд землетрусу: грунт пiд їхнiми ногами не коливався, не пролунало жодного звуку. I все-таки вченi стривожились.
— Що сталось? — Фратев пiдскочив до вiкна, вiдсунув занавiску. Надворi було темно й тихо. В промiжку мiж хмарами на мить з'явилась Проксима, облямована кiлькома райдужними колами.
З темряви виринула довга постать Северсона.
— Бiда, друзi! — закричав вiн ще здалеку. — Електростанцiя в Селищi Невидимих перестала давати струм. Мабуть, там щось трапилось… Де Аленка?
— Заспокойтесь, Северсон, Алена п'ять хвилин тому повiдомила, що вони вирiшили заночувати на одному з островiв у морi Життя… — Молодiнова ввiмкнула передавач i взяла в руки мiкрофон. — Алло, алло… Говорить Селище Завойовникiв Всесвiту… Викликаємо Свозилову… Викликаємо Свозилову…
— Я- Свозилова! — почувся здивований голос Алени. — У вас щось трапилось?
— Негайно летiть оглянути Селище Невидимих. У нас немає струму. Можливо, пошкоджено гравiтацiйну електростанцiю. Якщо там усе гаразд, то, повертаючись, огляньте промiжнi пiдстанцiї.
— Зрозумiло. Стартуємо!
Клуб занiмiв у напруженiй тишi. Вченi нервово походжали по клубу. Квартянське дитинча, улюбленець Северсона, пройнялось загальним настроєм; воно зiщулилося в куточку i тихенько повискувало, поглядаючи на всiх переляканими очицями.
— Чи не здається вам, що пiдлога нiбито коливається? — тихо запитав Северсон.
— Нерви… Розладнанi нерви… — роздратовано сказав Мадараш i пiдiйшов до розчиненого вiкна. — Х-ху, як жарко!.. Що це?! — раптом закричав вiн, хапаючись за голову.
Увесь горизонт враз спалахнув кривавим сяйвом, в кiлькох мiсцях з землi вихопились довжелезнi язики полум'я; затрiщало, задвигтiло, загримiло все довкола.
— Тiкайте! — розпачливо вигукнув Фратев. Вiн схопив за руку Молодiнову i потягнув до дверей.
Але тут на пiдлогу з гуркотом посипалась штукатурка; захитались стiни, задвигтiла пiд ногами земля.
— Через вiкно! — хрипiв Фратев. — Та швидше ж, хай вам блискавка!
— Я — Свозилова! — раптом почулося з приймача, що так i лишився стояти на столi. — Всю захiдну Геозiю охопив суцiльний вогонь. Селище Невидимих зникло з поверхнi Кварти. На його мiсцi буяє вулкан…
На Накритому столi з'явилась вихиляста багряна риска. Швидкою гадючкою вона поповзла до Селища Завойовникiв Всесвiту, поширювалась i яскравiшала. З надр землi повалив їдкий задушливий дим; повiльно посунула густа розжарена лава. В руслi рiки Надiї засичала пара.
— Швидше! Швидше! — кричала Молодiнова, задихаючись вiд диму. Негайно до вертольота!
…А на руїнах будинку приймач, який уцiлiв чудом, все ще доповiдав голосом Алени Свозилової:
— …Коїться щось неймовiрне… Гори лiзуть на гори, все знищує вогонь… Кварта гине…
Роздiл XXV
До побачення, Кварто!
Голодний i обiрваний, добрався нарештi Мак-Гардi в гори до Райської долини. То був уже зовсiм не той iдилiчний край, яким вiн його покинув: вiд буйної рослинностi лишились тiльки обсмаленi пеньки; там, де колись виблискувало озеро, зяяло глибоке провалля, а над ним страхiтливо випинався в диму вулкан. Долина була завалена величезними шматками ще теплих вулканiчних бомб.
Мак-Гардi довго дивився на картину страшного спустошення.
«Трикляте життя… Чи не покiнчити з ним зразу?»
Вiн розiгнався до провалля, але в останню мить зупинився. Не було сили жити, а вмерти не вистачало мужностi. Пiдповз до краю ущелини, боязко зазирнув у глибину. На днi провалля блищали якiсь предмети.
— «Ластiвка»! — радiсно вигукнув Мак-Гардi.
Вiн пiдхопився i стрiмголов помчав пустельною долиною вниз до пралiсу, який бiля пiднiжжя гори частково уникнув знищення. Добiг до заростей i, як божевiльний, почав зривати з дерева найдовшi лiани i скручувати з них канат.
З допомогою цього каната вiн спустився в ущелину. Тiльки-но ставши на ноги, помчав до блискучих предметiв… i закам'янiв перед ними.
«Ластiвка» була розбита вщент. Вiд реактора та ракетного двигуна лишились самi тiльки уламки.