Розгадка прийшла ранiше, нiж я сподiвався. Звiдкись здалеку долинув пiдозрiлий шелест, який незабаром перетворився на зловiсне дзижчання. Над пралiсом з'явилась хмара невiдомих менi комах; потiм прилетiла ще одна, значно бiльша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.
Комахи сiдали на крони дерев, облiплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всi джунглi. Кiлька жукiв сiли й на мене i таки добряче покусали.
Я втiк до сховища i щiльно прикрив за собою "дверi".
Франтик i Марженка тулились одне до одного, тремтiли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.
Кiлька разiв я поривався поглянути, що робиться назовнi, але зляканi друзi чiплялись за мої руки i верещали ще дужче. Пiд отой концерт я зрештою й заснув.
Не знаю, скiльки я проспав, але пробудження аж нiяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.
- А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?
Я став на сходи i обережно пiдняв кришку...
Ой леле, що трапилось?! Довколишнiй краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.
Пралiс зник. Скiльки око сягало, навколо простягалася голiсiнька рiвнина, на якiй, мов надгробнi пам'ятники на величезному кладовищi, стирчали недогризенi пеньки.
Хмари комах перетворили буйнi джунглi на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без слiду й халупи Франтика й Марженки... А на протилежному боцi тьмяно виблискувало непривiтне, холодне море...
Що робити?.. Продуктiв, якi є в сховищi, вистачить хiба на мiсяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потiм?.. Нi, треба тiкати, тiкати!.. Але чи вистачить запасiв, поки я дiйду до джунглiв?.. Можливо, клятi комахи винищили всю рослиннiсть на сотнi кiлометрiв навколо...
Раптом серед пенькiв щось заворушилось. Це Франтик i Марженка. Вони щось тягнуть... Стривайте, та це ж мiй гумовий човен!
Я побiг назустрiч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались,- мабуть, не розумiли такого вияву вдячностi,- але менi було все одно.
- Ви молодцi! - кричав я, мов божевiльний. - Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували менi життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрiд зжер би мене разом з дахом над головою. А човен... човен... Чи знаєте ви взагалi, що це означає?! Незабаром побачите на власнi очi. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!
Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударi об гiлку лише продрався брезент, який захищав вiд непогоди вантаж та мандрiвникiв. Правда, при надиманнi човна я виявив у гумi кiлька дiрочок, але вони були такi малi, що повiтря крiзь них виходило дуже повiльно.
Ми вирушили в дорогу негайно.
Дерев'янi весла зникли в утробах зажерливих жукiв, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед iз швидкiстю слимака.
Не було нiчого зручнiшого, як нап'ясти брезентове вiтрило, але вiтер, на жаль, дув з моря на берег i був надто слабкий для маневрування.
Франтик i Марженка швидко оволодiли технiкою веслування, i ми могли змiнюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебiльшого вiдпочивав, стежачи лише за поповненням повiтря в камерах човна.
На нiч ми витягли човен на берег i полягали на його днi, сховавшись пiд захисний брезент.
Я довго не мiг заснути. В нiчнiй тишi на мене всiєю своєю вагою навалився тягар самотностi, - безнадiйної самотностi на немилосерднiй незнайомiй планетi, за бiльйони кiлометрiв вiд рiдної домiвки.
Я одстебнув брезент i вилiз з човна. Велика червона заграва палахкотiла над обрiєм. Коли-не-коли, залишаючи по собi срiбну, швидко гаснучу риску, пролiтав метеор. Було тихо й тепло. Повiвав легенький бриз... А менi здавалось, що з нескiнченного Всесвiту на мене падає крижаний подих незмiряних мертвих просторiв.
Я вiдчував себе викинутим з мiжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самiсiнький у абсолютнiй, нiчим не обмеженiй пустотi.
Чи є смисл безнадiйно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути вiд голоду i спраги? Я не мiг бiльше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося вiд муки. Я повернувся до човна i гiрко заплакав.
Тiльки на ранок я трохи заспокоївся i почав обмiрковувати, як можна найшвидше вибратись iз спустошеного краю.
"Франтик i Марженка добре бiгають - хiба ж вони не зможуть тягнути човен?" - спало менi на думку.
Я швидко сплiв довгу вiрьовку з морських водоростей i зразу ж почав дресирувати своїх супутникiв.
Вони швидко зрозумiли, чого я хочу, i дуже зрадiли з своєї нової функцiї, - весело вистрибуючи, бiгли собi понад берегом, а човен мчав за ними.
Однак пополуднi Франтик i Марженка були такi втомленi, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потiм знову змусив бiгти. Признаюсь, що того разу без биття не обiйшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.
Надвечiр Марженка впала i лишилась лежати нерухомо. Франтик її обiймав, дихав на неї i зроняв великi сльози. Вперше я побачив, як цi iстоти плачуть.
Марженка нарештi опритомнiла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.
Стало ясно, що без їжi та вiдпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кiлька плодiв i великодушно дозволив поспати.
Другого дня я вдався до iншої тактики. На берег я посилав тiльки одного, а другий був зi мною в човнi i набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливiм, але й так ми просувалися вперед усе повiльнiше. Iстоти, перетворенi на рабiв, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнанi до смертi, - що менi їхнє життя? Головне, щоб врятувався я... Так, друзi, - до такої пiдлостi я тодi дiйшов.
Бiдолашних iстот урятував вiд загибелi вiтер. Вiн посилився i повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути менi Франтика i Марженку напризволяще в пустелi, але нарештi пустив їх, зовсiм знесилених i кволих, у човен.
- Можливо, вони ще стануть менi у пригодi, - сказав я собi.
То було розумне рiшення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику бiльшої стiйкостi.
Погода нам сприяла. Пiсля кiлькох днiв плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кiлькома кратерами невисоких вулканiв, над якими клубочився дим.