Артем Чех
Пластик
Передмова
Одразу хочу попередити: моя історія на перший погляд може здатися абсурдною та де в чому фантастичною. Однак хочу запевнити вас, що це може здатися лише на перший погляд. Події досить-таки типові, але нерідко трапляється так, що фарби згущаються доволі інертно, без усвідомлення своєї абсурдності, і читач має право сміливо запротестувати: «якось по-кінематографічному!». Або: «що він хоче цим сказати, це ж абсолют абсурду!». Або ще так: «такого не може бути, це нереально, нас обдурили!» Щоб не виникало таких розмов, одразу хочу звернутися до читача: подивіться на своє життя! Невже ви ніколи не ловили себе на думці, що життя вкрай кінематографічне. Або: життя повне абсурду. Або так: невже це сталося зі мною? Скажу з цього приводу ще одну річ. У цій повісті ви не зустрінете ані фантастичних прибульців, ані казкових вовкулаків, у ній не буде пророків та волхвів, притч і, боже збав, моральних проповідей, а герої діятимуть цілком логічно. Щоправда, у кожного своя логіка, яка, проте, відповідає характеру кожного персонажа… Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа, більше того, ця повість, принаймні у мене, автора, викликає відчуття кліповості, навіть рекламного ролика, колажу. Проте це лише моє бачення і воно суб'єктивне вдвічі — хоча б через те, що це бачення автора. Я писав так, ніби знімав кіно. Добряче намішав би Хічкока й Фелліні, залив би все це Трієром і додав би для ніжності аромату дещицю Берґмана. Ні, я ні в якому разі не збирався важити на таких геніїв кіно, але дуже хотів би, щоб читач угледів легкі рисочки цих майстрів. З іншого боку, в повісті залишилося багато заряджених рушниць та незнайдених скелетів у шафі. Під час написання я уявляв собі, який би вигляд це мало на екрані, а тому нерідко моя фантазія пропускала через себе цілі уривки й епізоди, бачила колір і відчувала настрій, і я піддавався впливу своєї фантазії, не фіксуючи всі ці речі «на папері». Сказати, що це врешті стало вадою, не можу, але своєї специфічності додало… Сподіваюсь, що читач помітить і це… Усе інше — несуттєві дрібниці або прямі натяки, про які мені як автору говорити не личить… Скажу хіба ще одну річ — так, для більшої ясності. Події, описані в цій повісті, цілком характерні для часу теперішнього, власне, як й минулого, адже історія нас вчить безкомпромісної циклічності. Викладена нижче повість типова, однак лише для певного кола осіб, яке брало безпосередню участь у цих, на перший погляд, химерних подіях.
Звір сходить з неба
Спускайте свои джинсы, мы круто повеселимся
Небо, вагітне водою,
Давай, розродись, втіш,
Виглядаю тебе з печери.
0
Хто знає: можливо, надмір емоцій або повна їхня відсутність є першим кроком до фатального кінця. Хоча не виключено, що фатальний кінець і є першим кроком до надміру емоцій або повної відсутності останніх. А весь цей розкуйовджений віхоть емоційної фатальності спонукає до несміливої посмішки, можливо, істеричного сміху, і, врешті, невиліковної абсурдності всієї ситуації…
Це трапилося в нашому місті.
Вітрини, курей, затори, скутери, площі, ворони, багети, араби, мости… — ні, це не про наше місто, яке, в принципі, важко назвати містом у повному розумінні, - насправді, у світі було ще немало інших міст, де мешкало набагато більше людей, та й міста були більш розвинуті, ніж це, — скоріш це було не місто, а університетське містечко, що складається з безлічі гуртожитків та чотирьох університетів. Інші мешканці були в цьому всьому муніципальному місиві так, задля зручності викладацького персоналу: перукарі, працівники автозаправних станцій, продавці в магазинах, автослюсарі, працівники нотаріальних служб, один білетер у кінотеатрі «Мир» та інші корисні персонажі. Події, що я виклав нижче, свого часу сколихнули весь район. Про ці події чули в обласному центрі, і сам губернатор якось приїздив до нас, щоб глянути на місто, якому вдалося змусити говорити про себе більш ніж двісті тисяч людей. Щоправда, тоді я вже не був мешканцем цього міста, але чутки з домівки наздоганяли мене всюди, де б я не був.
Звичайно, влада зробила все, аби замовчати цей випадок, інакше, не сумніваюся, про це говорив би цілий світ… І навіть за його межами, що аж ніяк не виключається.