Колись Валєра зробив серію фотографій «ню» Валі Патлань. Він вправно заретушував деякі й прищики та синці, підрихтував й вирлоокість, деякі знімки виготовив сепією, на зразок дореволюційних листівок, а тому Валя було вдячна Валєрі за його неоціненну роботу. Свої фотографії Валя надсилала до деяких чоловічих журналів, однак редактори щоразу відмовляли нещасній, посилаючись на і без того велику базу оголених методисток. Валя з цього не робила трагедії і сміливо виставляла свої фото у мережі, попередньо переробивши своє обличчя на комп'ютерні пікселі до невпізнання.
Історія Маркова й Валі на цьому не завершилась. Якось вони прожили один з одним близко місяця. Валя, щоправда, згадувала це з прикрістю й болем у голосі. Вона казала, що Валєра безпробудно пив і пускав до них у ліжко інших жінок. Валєра стверджував, що жінок він не пускав, а ту блядь він і в розрахунок не бере. Ще він щиросердно хизувався спільним життям із Валею, адже вона мала найоб'ємніший бюст в усій окрузі, а можливо, і в усьому районі. Відлякували мужчин від Валі лише сильно вирячені очі, тому вона заприсяглася, що віддасться тільки тому мужчині, який полюбить у ній не тільки й груди, але й очі. Через місяць вона пошкодувала про це, адже таких мужчин так і не з'явилось. Тому вона вела безладне статеве життя і навіть не намагалася це приховати. Приховувати доводилось лише один зв'язок, але про нього пізніше.
Вилучити з мережі світлини й змусив ректорат. Як-ніяк вона, Валя, методист кафедри суспільних наук.
— Вы же, в самом-то деле, не блядь какая-то, — критично зауважив їй ректор Третього університету Василь Гнатович Монах.
Його батьками були непохитні славісти з Петербурга.
— Як вам останнім часом наша Валентина Гафтівна? — запитав Культурний.
— Патєшна пташечка. Расцвела! Ви знаєте, коли вона до нас прийшла, я спочатку думав, що ця жидовочка — підла особистість, що вона, як би це точніше… гніда, розумієте? Однак придивившись, я зробив інший логічний висновок зі своїх міркувань. Ніяка вона не жидовочка і, хочу сказати, далеко піде. У ній гармонійно поєднані такі якості, як працелюбство, беззастережна відданість, навіть покірність, якщо хочете…
— Я теж так думаю, — перебив Леоніда Григоровича Культурний, — але… здається мені, все це не є головним. Груди!
— Що? — Ніколаєвському здалося, що він щось не те почув, а якщо і те, то що це було?
— Ви все правильно почули, безцінний мій, я мав на увазі саме п груди. Цими грудьми можна пробити собі шлях на гору. Шкода, звичайно, що личком підгуляла: пробачте, личко, кажу, гм-гм, як би… так би… не вийшло трішки…
Ніколаєвський не вірив власним вухам.
— Та повірте вже. Я старий збочений професор, мені, якщо хочете, вже так осточортіли ці програми навчальних планів, анкети опитуваних культурологів та кафедральні міжусобиці, що я від нудьги ладен з'їсти власні ноги. Зрозумійте, жінки мене ніколи не цікавили, я завжди був у якомусь підвішеному стані, доля кидала мене від однієї дисертації до іншої, у мене були захисти, академічні відрядження, викладання на кафедрах, виклики до ГБ, я стукав… та не дивіться так на мене — і ви стукали. Стукали ж?
— Стукав, — потупив очі Ніколаєвський.
— От бачите, це все прикриття, ці всі професорські штучки, виховання молоді! Я їх розумію — молодих, сильних, напористих, я розумію їхню відданість своїм поривам, своїм прагненням до цілей. А я старий — я знаю, як нудьгують студенти на моїх парах, як їм важко даються мої вистраждані монотонні лекції, і я не прагну змінюватися, мої цілі ясні, немов небо над полями Сіверщини, пробачте: підім'яти під себе якомога більше душ, їхню свідомість, пустити й накатаними коліями консерваторської залізниці, щоб вони стали такими, як я, щоб читали мої книжки з культурології та мистецтвознавства. Й один з найголовніших моїх обов'язків — утоптувати в затхле, нафталінове багно радикальні ідеї, висмоктувати потужним пилососом свіже дихання науки. Я старий заздрісний професор і все зроблю, щоб таким залишитися, інакше наступить хаос, а це для навчального процесу — катастрофа. І не дарма я заговорив про Валюшчині груди. Хочеться перед обличчям смерті скуштувати плоди наївної покірності та глянути смерті в очі й сказати: ти бачиш, падла, чим я займаюся? Ну, бери мене, давай…
— Олександре Миколайовичу, але ж ви!.. — застогнав Ніколаєвський.
— Ну, ну… Я з вами зараз відвертий настільки, наскільки ніколи не був відвертим навіть зі своїм сумлінням. Я знаю, ви вірний друг і ви мене зрозумієте, як ніхто інший. І в мене до вас одне прохання. Посприяйте мені в моїх старечих прагненнях. Так, як мужчина я вже ні на що не здатний, але ми з Валютою змогли б просто полежати голенькі під ковдрочкою…