— Ви помиляєтесь, пташечко, — важко, з видихом глянув Леонід Григорович на Культурного, — я не сваха, я професор, я…
— Та годі! Може, і вам щось перепаде.
— Ну, — очі Ніколаєвського заіскрились, — у такому разі я згоден. Тільки давайте це відкладемо на осінь. Чи відложимо? Відкладемо чи відложимо? — розчинився Ніколаєвський у самому собі. — Відкладемо! Відложимо! Ця спека зводить мене з розуму. На осінь.
— Осінь? Ні, мій любчику. Ніяких відкладемо. Зараз. Я не дотягну до осені… Бачте, я і це дійство підігнав якраз до Свята Демократії, хоча міг почекати до вересня, до дня міста. Після нашої з вами акції підійдемо до цього питання впритул. Я на вас розраховую, — і Культурний поцілував Ніколаєвського в губи.
Прибігла Валя.
З двома стаканчиками газованої рідини і майже бутафорським бюстом вона водночас мала безглуздий і чарівний вигляд.
— Дякую, — висловив свою вдячність Культурний.
Ніколаєвський загадково промовчав.
— Не сумуйте, Леоніде Григоровичу, все буде добре, зараз повернемося на кафедру, зробимо десяток дзвінків, домовимося про все і, повірте мені, нічого страшного не станеться. Ну, ну, не плачте, жалюгідне ж видовище, що люди подумають, Валя?
— Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, - усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.
— Ну, як хочете, — занервував Олександр Миколайович. — Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?
— Ні-ні, пташечко моя білокрила, — опам'ятався Ніколаєвський, — все добре. Це я плачу від щастя.
— Ну, дай бог, дай бог, — прокоментував Культурний. — А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, — повторив він.
— Ну що, стариганьчики, ходімо? — проявила свою активність Валя.
— Р-р-р-р-р, — хтиво заричав Культурний на Валю, — звичайно, — погодився він і продовжив: — Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…
— Телефонний? — не зрозумів Леонід Григорович.
— Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.
— Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?
— Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.
Ніколаєвський застогнав.
— Вам погано?
— Спека, — виправдався Леонід Григорович. — Спека…
— Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.
— Ох, знаю, — відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.
На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.
Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.
— Алєу! — прохрипів він. — Так. Так. Так. Справді? Так. Ну, тоді якщо ви хочете зі мною поговорити. Я, власне, сам збирався до нього, але, думаю, краще до вас. Ні, нічого надзвичайного, все рухається гармонійно, згідно з планом… Так, і вам. До побачення.
Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.
— Власова, — пошепки промовив він.
Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.
Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був — конституційний монарх.
— Викликають, — ще тихіше промовив Культурний.
Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.