— А ви, Леоніде Григоровичу, — дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.
У Ніколаєвського закололо в серці.
На поміч прийшла Валя.
— Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.
Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.
6
На східцях пахло перилами.
Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.
— Приємно, — відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.
У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.
Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.
За дверима пролунав справедливий голос:
— Прошу.
Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.
— Доброго дня, сідайте.
Культурний сів.
— Чаю?
— Я віддаю перевагу віскі.
— Ви не в тому положенні, щоб віддавати перевагу віскі.
— Я пожартував, — зізнався Культурний.
— Я теж, — і вона істерично розсміялася. — Але тепер не до жартів, — різко посерйознішала Власова. — Ви знаєте, у якому становищі перебуває наш університет?
— Здогадуюся, — ввічливо сказав Культурний і подумав, що він-то якраз на цю тему і хоче поговорити.
— Не перебивайте мене. По-перше, я ваш начальник, а по-друге, я жінка.
— Звичайно-звичайно, — схилив свою сиву голову Культурний.
— Отже, наш університет у загальному міському рейтингу університетів на останньому місці. І причин на то є безліч. Але найголовніша — ваша кафедра.
Олександр Миколайович опустив очі. Дивитися на Галину Вікторівну, а тим більше виправдовуватися перед нею, у нього не було моральних сил.
— Ваша кафедра веде дві третини курсів, а це — дві третини студентів. Переважно треті, четверті, п'яті курси. Скільки ви набрали першокурсників за останні два роки?
— Здається, вісімнадцять…
— Ваша кафедра має окремий факультет, і за два роки ви набрали всього вісімнадцять абітурієнтів! Це ганьба. Лекції з філософії, культурології та соціології абсолютно не популярні. Студенти тікають на мистецький факультет до звукорежисерів та хореографів. Це загрожує повному зриву навчального процесу. Більше того, це загрожує звільненням половині викладачів з вашої кафедри і зняттям вас як завідуючого зі свого місця…
— Власне, я ж про це й хотів поговорити.
— Ви хотіли поговорити?
— Так, я хотів поговорити з вами про фінансову допомогу.
— Про що? — у Власової, здавалось, округлились очі. У такому стані вони могли навіть висушити світовий океан.
— Власне, у нас із Леонідом Григоровичем виникла непогана думка…
— А де були ваші думки два роки тому?
— Я старався…
— Він старався, — не зрозуміло до кого звернулась Галина Вікторівна. — Я не розумію вас, Олександре Миколайовичу. Часом мені здається, що ви Аферист і Шарлатан.
Культурному здалося, що це прізвища ізраїльських чиновників.
Культурний подумки перелічив усіх ізраїльських чиновників, але на думку прийшов лише араб Арафат та єврей Шарон.
Культурний зашарівся.
У Культурного з'явилося лише одне бажання: напитися і розревітися на плечі Ніколаєвського.
— Я не шарлатан.
— Справді? — афектовано примружила очі Власова.
— Чесне ленінське.
— Годі вам, богами присягаєтесь!
— У нас план… — тихенько промовив Культурний.
— У вас план, — перекривила його Галина Вікторівна.
— Так, у нас план з Ніколаєвським…
— Ви зі своїм другом наче два шкідники: Ява Рень та Павлуша Завгородній, — і вона істерично зареготала.
— Ну вислухайте мене, ради всього святого. Витримавши паузу, Власова промовила голосом Немезиди:
— Кажіть!
Культурний вирішив одразу заінтригувати Власову, щоби та більше не перебивала його своїми зауваженнями:
— Ми піднімемо авторитет Третього університету і нашої кафедри.
— Не вірю! — академічно виголосила проректор, однак Культурний попер крізь колюче теренове гілля: