— Повірте. Четвертого липня відбудеться Свято Демократії, буде парад, люди на вулиці, багато людей — усе місто, до нас з'їдуться тисячі охочих поглянути на таке дійство — і ми з Ніколаєвським вирішили зробити КАРНАВАЛ!
— Що-о? — недовірливо і гидливо протягнула Власова.
— Карнавал… — уже не так впевнено проговорив Культурний.
— Який ще карнавал? Не морочте мені голови…
— От побачите, це буде грандіозне дійство, це буде парад, феєрія, виступи циркових артистів, мітинг сексуальних меншин… ну, молодь таке любить, розумієте? Будуть представлені роботи художників, радикальні поети, самба, румба, розумієте, весела карнавальна музика, міми.
— Хто?
— Міми, — пояснив Культурний. — Це такі…
— Я знаю, хто такі міми.
— Так от, міми, гімнасти, акробати, спортсмени… І все це, — мрійливо затягнув Культурний, — на тлі постійних реплік, що це все, мовляв, завдяки Третьому університету, а особливо кафедрі суспільних наук. І повірте, в наступному навчальному році доведеться будувати ще один гуртожиток.
Власова осміхнулась, однак якась недовіра все ще була в її обличчі.
— Два! Два гуртожитки! — стямився Олександр Миколайович.
— Можливо, — з більшим задоволенням прокоментувала Власова.
— Так ось нам на це потрібен зовсім скромний бюджет. Кафедра таких капіталів не має. У принципі, це і не гроші зовсім, так лише…
— А на голому ентузіазмі? — запитала Власова. — Як це дуже часто відбувається…
— А на ентузіазмі не вийде. Пам'ятаєте, минулого року Перший університет організував парад зірок і його очолював цей, як його, дай бог пам'яті…
— Малишев?
— Точно, Малишев. Потім цей Малишев учинив скандал і вимагав від ректорату, щоб його портрети розмістили в усіх куточках університету. Ви уявляєте собі, на що б це було схоже: усі куточки заставлені лисим поп-співаком? Ректорат не міг піти на такі вимоги з боку Валерія, тому обмежились одним портретом у дівчачому гуртожитку та студентською газетою, присвяченою цьому порожньому, марнославному Малишеву.
— Але ж це в будь-якому випадку неабияк підняло авторитет університету.
— Підняло. Проте у нас, вибачте, розмах! Якщо кожний гомосексуаліст і кожна танцівниця — ці всі кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, — страшно подумати, що буде, — хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…
— У націонал-соціалізмі, - додала Власова.
- І в цьому теж. Це страшна сила — демократія…
— Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.
— Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…
— Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку — невеличка фінансова підтримка. Але!
— Прошу?
— Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…
— Телефонний? — вирішив пожартувати Культурний.
— Апарат, — суворо продовжила Власова, — людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.
— Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…
— Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?
Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.
— Згоден, — сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.
— Тоді… Щасти.
Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.
— На все добре, — відкланявся Олександр Миколайович.
— Бережіть себе, — з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…
— Не жінка — сталь, — промовив Культурний вже в приймальні.
Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:
— Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя — сердцу будет веселей…
«Перебріхує поета», — подумав Культурний.
7
Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.
Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.