— Глянь, Пластусю, що в класі робиться!
Виглядаю з пенала — світ догори ногами перевернувся! На моєму місці, біля чорнильниці, сидить Тосина лялька Петронеля. Тільки її тут не було! Розсілася, носа задерла й посміхається. Я до неї:
Петронелю, ти звідки тут взялася?
А вона наприндилася, примружила очі (Петронеля вміє очі заплющувати і цим дуже пишається) та й каже:
Я приїхала в портфелі з книжками!
Ця Петронеля — велика цяця: сидить в своїй кімнаті за пічкою на зеленій канапі (а просто кажучи, на коробці з-під цигарок), пишається і гне кирпу. Слухаються її негренята, слухаються інші ляльки, слухається її ведмедик — ніхто навіть не писне. А Петронеля їм тільки наказує.
От я й питаю її:
— А чого ти приїхала?
— Бо мені шиють нову сукню.
— Гей, чепура-розчепура! Ще люди в класі шитимуть сукні! Цього тільки бракувало!
— А от шитимуть, зараз побачиш, — верескнула Петронеля.
Дивлюсь — Тося виймає з портфеля коробку з квіточками і цілий оберемок клаптиків.
Які ж чудові клаптики! Усі шовкові, червоні, і зелені, і голубі, у квіточки, в горошок, смугасті і в клітинку…
Думаю собі: «Кінець світу. Коли Петронеля вдягне таку гарну сукню, вона задере носа вище комина! Чи не могла б Тося краще пошити мені костюмчика?.. Ті червоні квіти якраз пасували б до мого носа. А то все для тієї задаваки Петронелі!..»
— А чого ти прийшла шити сукню в клас?— знову питаю в Петронелі.
А вона очі примружила й каже:
— Бо всі ляльки прийшли!
Я обвів поглядом клас та аж підстрибнув.
Кінець світу! На всіх партах розсілись ляльки: гарно вбрані, зачесані, з бантами, більшими ніж вони самі. Понадувалися, як сови, і сидять на партах перед дівчатками, одна на другу зиркають, яка з них краща. Осоружні ляльки!
Думаю собі: «Краще піти спати в пенал, ніж на все це дивитися…»
Про Кларцю та квітчасту сукню
Я саме збирався залізти до пенала, аж тут бачу — на Льодзиній парті сидить собі лялечка, така малесенька, може, трошечки більша за мене, трішки кривенька, з носиком, як картоплинка. Сидить вона, тихенька і засоромлена.
Я — до неї, питаю:
— Ти з чого зроблена?
— З клаптиків.
— А хто тебе зробив?
— Льодзя.
— А як тебе звуть?
— Кларця. А ти з чого зроблений?
— Яз пластиліну.
— А тебе хто зробив?
— Тося.
— А як тебе звуть?
— Пластусь.
Ми відразу розповіли про все одне одному.
Тут Гонорка з третьої парти сказала Тосі:
— Дивись, яка у Льодзі гидка ганчір’яна лялька. Льодзя шиє для неї препогану сіру сукню. Така лялька і цієї сукні не варта.
А Льодзя шила для Кларці платтячко з сірого клаптика, і, коли почула ці слова, гірко розплакалася. Тося дуже розсердилася на Гонорку. Вона сказала: «А от і варта», — і віддала Кларці половину найкращих наших кольорових клаптиків.
І дивіться — лялька Петронеля зовсім за ними не шкодувала. Вона навіть допомагала нам вибрати кращі, сміялась і підморгувала Кларці.
Виявляється, наша Петронеля не така вже й погана. Тільки чого б ото я сидів на зеленій канапі з цигаркової коробки, гнув кирпу та всіма командував!
Потім Гонорці вже було ніяково, і вона хотіла віддати Льодзі власну ляльку, але Льодзя відмовилась і сказала, що їй ганчір’яна Кларця подобається куди більше.
Отож Кларці пошили найкращу сукню: зелену з червоними квіточками.
Пустун Яцек
Сьогодні вранці ми сподівалися, що Тося покладе наш пенал до портфеля, аж ні! Стоїмо собі й стоїмо на столі.
Це всіх роздратувало.
Гумка-мишка пищить мені над вухом:
— Ой, ой, ой! Що трапилось? Вже давно годинник б’є восьму.
Чую, як ножик і пера аж скрегочуть від нетерплячки.
А мені й байдуже. «Не підемо до школи, — ну то й що, гадаю, принаймні як слід висплюсь…» — і перевернувся на другий бік.
Аж тут раптом чую — біля столу тут… туп… туп… Хтось шарпнув за пенал і — торох! торох! — ми всі на підлозі.
Я гепнувся так, що, напевно, розплескав носа, як коржа (треба буде подивитися в перо), гумка-мишка відскочила аж у найдальший куток кімнати, і пера, олівець, ручка, ножик — всі розсипались на підлозі. Такий розгардіяш!
Ну й набралися ми страху!
Ото Яцек, Тосин братик, дістався до нас.
Ой, біда нам, біда!
Цей Яцек хоч і малюк, а ми страшенно його боїмося, бо він здатний на все.
Одного разу він так мене розплющив своїм кубиком, що Тося ледве мене врятувала (якби його так розплющити, ото б верещав!). Іншим разом кинув мене в миску з водою, щоб я напився (а якби його вкинути в миску з водою, якої б він заспівав!..). А ще раз хотів зробити з мене негреня і вимазав мене шоколадом…