Автобус фірми «Нувель Фронтьєр» стояв за сто метрів від аеропорту. Усередині потужної машини — «Мерседес М-800» на 64 місця — кондиціонер був увімкнутий на повну потужність, здавалося, що ми потрапили до морозильника. Я зайняв місце усередині в лівому ряду біля вікна. Невиразно я розрізняв з десяток інших пасажирів, серед яких був і мій знайомий по літаку. Ніхто не сів коло мене. Я зрозумів, що програв нагоду влитися у групу; до того ж мені здалося, що я підхопив нежить.
Ще тільки розвиднялось, але шестисмужна дорога, яка вела до центру Бангкока, вже була заповнена машинами. Ми їхали вздовж стальних та скляних будівель. Де-не-де зустрічались важкі бетонні конструкції, які нагадували радянську архітектуру, офіси банків, великих готелів, електронних, здебільшого японських, компаній. Після підйому на Чатучак дорога пролягала над радіальними смугами, які обплутували весь центр міста. У проміжку між освітленими будівлями готелів і темними кварталами тепер можна було побачити окремі невеликі будинки з жерстяними дахами. В освітлених неоновими вогнями пересувних ларьках пропонували суп та рис; ми бачили, як кипіло і булькало в металевих каструлях. Автобус трохи зменшив швидкість, щоб піднятися на Нью-Печабурі-роуд. Якусь мить ми роздивлялись фантасмагоричний вигляд розв’язки, спіралі якої у світлі вогнів аеропорту, здавалось, висіли просто посеред неба; потім, зробивши довгу петлю, автобус виїхав на швидкісну автостраду.
Готель «Бангкок Палас» належав до мережі, спорідненої з мережею готелів «Меркюр», і дотримувався тієї ж концепції щодо якості прийому туристів та їх харчування; це я прочитав у брошурі, яку прихопив зі столика в холі готелю, очікуючи, доки ситуація стане зрозумілою. Було трохи за шосту ранку (північ у Парижі, — подумав я), а пожвавлення вже відчувалося, ресторан саме відкрився на сніданок. Я сів на стілець. Мої думки були незібраними, у вухах продовжувало гудіти та ще й живіт почав поболювати. За поведінкою я почав впізнавати деяких членів нашої групи. Дві кралі років двадцяти п’яти, скоріше за все повії, втім, непоганої статури, зневажливо поглядали на присутніх. Подружжя пенсіонерів навпаки виглядало дуже доброзичливим: його можна було назвати жвавим, жінка — більш серйозна, із захопленням оглядало багате внутрішнє оздоблення готелю, яке становили численні дзеркала та золочені люстри. У перші години приналежності до групи взагалі помічаєш лише практичну товариськість, яка характеризується набором стандартних фраз на всі випадки життя та стриманим проявом емоцій. За словами Едмунда та Уайта[8], склад мінігруп можна скорегувати тільки під час першої екскурсії, іноді навіть під час першого сумісного сніданку.
Близький до непритомності, я підхопився і припалив сигарету, щоб збадьоритись: снотворне дійсно було дуже сильним, від нього мене нудило, проте всі інші подібні препарати, які я перепробував раніше, мені не допомагали, отже, іншого виходу в мене не було. Пенсіонери продовжували повільно кружляти по залу. Мені здалося, чоловік трохи хизувався, очікуючи когось конкретного, з ким би він міг обмінятися усмішкою, а нею він обдаровував увесь світ. У минулому вони, мабуть, були дрібними комерсантами. Але це було тільки моє припущення. Мало-помалу члени групи, почувши своє ім’я, підходили до гіда, отримували ключі й підіймалися у свої номери. Група зменшувалась на очах. Ми можемо, нагадала нам перекладачка добре поставленим голосом, поснідати хоч зараз; хто хоче, може відпочити у себе в номері. У будь-якому разі о чотирнадцятій ми повинні спуститися в хол для огляду каналів-клонгів.
8
Sightseeing Tours: a sociological approach,