Недалеко від таці з овочами стояли Бабетта та Лея. Перед тим як набрати води, я злегка кивнув до них головою на знак того, що я їх впізнав. Вони теж мали вважати традиційні тайські танці огидними. Повернувшись до свого столика, я помітив, що обидві вони сидять за кілька метрів від мене. Лея була одягнена у футболку «Rage Against The Machine» та дуже вузькі джинсові бермуди, Бабетта ж натягнула на себе щось безформне, де шовкові смужки чергувалися з відкритими частинами білої шкіри. Вони про щось жваво белькотіли, що нагадувало мені обстановку нью-йоркських готелів. «Одружитися з однією з таких ось краль — справжній жах», — майнула в мене думка. Чи можу я ще змінити столик? Та ні, це було б занадто. Я усівся на вільний стілець, щоб принаймні сидіти до дівчат спиною, швидко поїв і піднявся у свій номер.
Тарган з’явився саме тоді, коли я вже був готовий зануритись у ванну. Звичайно, кращого моменту для появи у моєму житті він знайти не міг. Малий шалапут швидко повз керамічними плитками; я пошукав очима капці, але десь у глибині душі здогадувався, що шансів роздавити бридку комаху у мене практично не було. Тож навіщо намірятися? А що було цікавого в Оон, окрім її чудово еластичної піхви? Відтепер ми були приречені. Таргани сукуплялись невитончено та без видимої радості. Але вони сукупляються сотнями, тисячами… їх генетичні зміни перебігають дуже швидко. І ми нічого не можемо протиставити звичайнісіньким тарганам.
Перед тим як роздягнутися, я ще раз віддав належне Оон та всім тайським повіям. Нелегка професія була у цих дівчат; певно не так уже й часто в ролі клієнта трапляється якийсь вродливий хлопець, який чесно вимагає насолоди для обох. Не кажучи вже про японців — при цій думці я здригнувся і затиснув у кулаці свій «Путівник бродяги». Бабетта та Лея, — подумав я, — нездатні стати тайськими повіями, вони не дотягували до відповідного рівня. Валері — можливо… У неї є щось водночас від матері сімейства і від потаскухи. На теперішній час вона мила дівчина, дружелюбна та серйозна. До того ж ще й розумна. Рішуче, Валеpi мені дуже подобалася. Я трохи помастурбував, щоб знову безтурботно повернутися до читання. На кілька крапель спромігся.
Якби «Путівник бродяги», починаючи з передмови, мав у принципі на меті по-справжньому підготувати мандрівника до поїздки по Таїланду, слід було б помістити розповідь про сексуальний туризм, це огидне рабство. Взагалі всі ці «бродяги», мандрівники — суцільні буркуни, які тільки і хочуть, що зіпсувати маленькі радощі цивілізованих туристів, що їх вони тихо ненавидять. А втім, судячи з іронічних текстів цієї книжечки, вони нікого не люблять, окрім самих себе: «Ах, мої бідолашні, якби таке існувало за часів хіпі!..» Більш за все дратував отакий собі гострий тон, водночас спокійний і жорсткий, сповнений обурення: «Це не через цнотливість. Тут, у Патаї, ми не вміємо кохати. Для нас це вже занадто велика розкіш». Далі, трохи нижче у путівнику йдеться про «товстопузих жителів Заходу», які хизуються перед таїтянками, а ті «штабелями лягають до їх ніг». Гуманістичні протестантські бовдури — ось хто вони. Вони і вся їх «чудова зграя приятелів, які допомогли видати цю книжку», брудні пики яких красувалися на четвертій сторінці обкладинки. Я відкинув від себе це творіння, ледь не потрапивши в телевізор «Соні», і смиренно взяв до рук роман «Фірма» Джона Грішема. Американський бестселер, один з найкращих і один з найбільш продаваних, як свідчить статистика. Герой — молодий дуже перспективний адвокат, вродливий хлопець, який працює по дев’яносто годин на тиждень; у цій гидоті не тільки до непристойності простежувався вже готовий сценарій, але також відчувалося, що автор вже роздумує над кастингом, і головна роль явно призначається Тому Крузу. Дружина героя теж була нічого, хоча вона й не працювала по дев’яносто годин на тиждень. Натомість Ніколь Кідман на цю роль не підходила. Роль призначалась не для кучерявої голівки, а скоріше для акуратної укладки. Дякувати Богові, у голубків не було дітей, що дозволило запобігти деяким тяжким сценам. Книга написана в помірному саспенсі: з початку другої глави стає зрозумілим, що керівники фірми — мерзотники, а у фіналі головний герой загине, як і його дружина. Тим часом автор жертвує кількома симпатичними персонажами другого плану, щоб довести, що він зовсім не жартує. Залишалося лишень здогадуватися, які саме персонажі будуть принесені в жертву. Тільки так можна було виправдати читання. Либонь, це буде батько героя, справи якого йшли не кращим чином, позаяк він не зміг пристосуватися до керування нульовими запасами. Мені здавалося, що це був його останній День подяки.