Вилетіти сьогодні ж, незважаючи на авіакомпанію та кінцевий пункт, означало протягом усього польоту терпіти ставлення до себе, як до лайна. Зігнувшись у недостатньому, майже символічному просторі, де не можна буде навіть підвестися, не зачепивши своїх сусідів, людина відразу зіштовхується з серією заборон, котрі злітають з вуст вимушено усміхнених стюардес. Тільки-но ви сходите на борт, вони вже тут зі своїм бажанням узяти ваші речі і закинути їх у багажні відсіки, відчинити які відтепер ви самотужки не зумієте до самісінької посадки. Під час усього польоту вони будуть чіплятися до вас, дозволяючи тільки чітко оговорені дії з вашого боку: дегустацію лимонаду, перегляд американських фільмів, купівлю продуктів «дюті-фрі». Загострене відчуття небезпеки, посилене постійними кадрами авіакатастроф перед очима, вимушена нерухомість у лімітованому просторі викликають такі сильні стреси, що кілька разів деякі пасажири не витримували і помирали від серцевого нападу. Екіпажу вельми успішно вдається довести рівень стресу до максимуму, заборонивши звичні та ефективні засоби боротьби з ним. Позбавивши сигарет та книжок, нас усе частіше позбавляють алкоголю. Дякуючи Богові, ці мерзотники ще не практикують особистий догляд; будучи досвідченим пасажиром, я обачливо запасся мінімальним набором для виживання: кількома нікотиновими пластирами по 21 мг, упаковкою снодійного, пляшкою «Саузерн Комфорт». Я саме перебував у в’язких обіймах Морфею, коли ми пролітали над колишньою Східною Німеччиною.
Я прокинувся, відчувши важкість на плечі та чийсь теплий подих. Без будь-яких церемоній я скинув сусіда зліва зі свого плеча: він щось нерозбірливо пробурчав, але очей не розплющив. Це був високий коротко стрижений шатен років тридцяти. Вигляд у нього був не те щоб зовсім неприємний, та й не дуже вигадливий. Він був навіть трохи зворушливий, загорнутий у блакитну ковдру, надану авіакомпанією. Його величезні натруджені руки спокійно лежали на колінах. Я підібрав кишенькову книгу, яка впала йому під ноги — паршивий англосаксонський бестселер якогось Фредеріка Форсайта. Я вже якось читав твір цього дурня, сповнений хвалебними одами Маргарет Тетчер та несерйозними вигадками про Радянський Союз як Імперію Зла. Я подумав, як же він зміг залишитися на коні після падіння Берлінської стіни? Я перегорнув його новий опус: здається, цього разу роль злодіїв була віддана червоно-коричневим та іншим сербським національностям; ось людина, яка була у курсі останніх світових подій. Його улюблений герой нудний Джексон Монк служив у ЦРУ, яке з волі обставин зв’язалося з чеченською мафією. «Нічого собі мораль у авторів англосаксонських бестселерів!» — подумав я, повертаючи книгу моєму сусідові. Сторінка була закладена утричі згорнутим листком паперу, в якому я впізнав запрошення від «Нувель Фронтьєр». Що ж, я щойно познайомився з моїм першим компаньйоном по мандрівці. Славний хлопець, набагато менш егоцентричний та нервовий, ніж я. У цьому я був переконаний. Я кинув погляд на екран телевізора, де йшла інформація про хід польоту: мабуть, зараз ми вже проминули Чечню; температура за бортом — мінус 53 °C, висота — 10 143 метри, місцевий час — 00:27. На екрані з’явилася карта. Ми перетнули кордон з Афганістаном. Через ілюмінатор, звичайно, можна було побачити лише чорну порожнечу. У всякому разі таліби скоріше за все зараз переховувалися, маринуючись у своєму багні. «Доброї ночі, таліби, доброї ночі… Добрих вам снів…» — промуркотів я перед тим, як проковтнути другу таблетку снодійного.
4
В аеропорту «Дон Муанг»[7] літак приземлився о п’ятій ранку. Прокинувся я з великим зусиллям. Мій сусід зліва вже підвівся і бив копитом, чекаючи у черзі на вихід. Я швидко загубив його з виду в коридорі, який вів до холу аеропорту. Ноги в мене були ватяні, язик ледь ворушився; у вухах стояв гулкий сильний шум.
Тільки-но я вийшов через автоматичні двері на вулицю, як мене оповила нестерпна спека. Було принаймні +35 °C. Спека у Бангкоку особлива. Вона практично засалена, мабуть, через забруднення. Повертаючись додому після довгого перебування в цьому місті, дещо дивно не знаходити на собі тонкої плівки промислових відходів. Тридцять секунд я витратив на те, щоб адаптуватися дихати при такій спеці. Я намагався не відходити далеко від нашої тайської гіда-перекладачки, в якій я не помітив нічого особливого, хіба що вона здалася мені досить стриманою та освіченою — але ж чимало таїтянок можуть справити саме таке враження. Рюкзак відтягував мені плечі; це був «Lowe Pro Himalaya Trekking", найдорожча модель, яку я тільки міг знайти в магазині «Старий турист»; у нього була довічна гарантія. Це був чудовий рюкзак кольору сірої сталі із застібками-карабінами, спеціальними «липучками» — фірма-виробник окремо їх запатентувала — та замками-блискавками, які могли працювати і при температурі до 65 °C. На жаль, його вміст був доволі обмежений: кілька шортів та футболок, плавки, спеціальне взуття, яке дозволяє ходити по коралам (125 франків у «Старому туристі»), несесер з ліками, які «Путівник бродяги» вважає вкрай необхідними, відеокамера JVC HRD-9600 MS з акумулятором та касетами і два американських бестселери, які я навмання купив у аеропорту.