— В порт? — дивується Себастьян Цорн.
— О! До нього щонайбільше одна миля, а ця подорож дасть вам можливість помилуватися нашим парком!..
Якщо є порт, то він повинен бути розташований по той чи інший бік міста на каліфорнійському березі. Та й справді, де йому бути, як не на узбережжі?
Артисти, трохи спантеличені, сідають в елегантний вагон; де вже є чимало пасажирів, які тиснуть руку Калістусові Менбару (та у нього до біса знайомих), і електричний двигун мчить їх уперед.
Калістус Менбар має цілковиту рацію називати парком місцевість, що простяглась поза містом. Куди не глянеш, скрізь алеї, що губляться вдалині, зелені галявини, рівні чи зигзагуваті ряди фарбованої огорожі навколо лісових заповідників, молоді гайки: тут можна побачити дуби, клени, буки, каштани, залізні дерева[33], в’язи й кедри, ще молоді, тут співає й щебече сила найрізноманітніших пташок. Це справжній англійський сад, де вирують струмки, де на клумбах пишно буяють квіти у всій своїй весняній красі й свіжості, де розкинулись зелені хащі чагарника і змішались різні ґатунки рослин: велетенські, як в Монте-Карло, геранії, помаранчі, оливи, цитринові, мастикові дерева, олеандри, алое, камелії, далії, олександрійські білі троянди, гортензії, білий і рожевий лотос, південноамериканські пасифлори, пишні сузір’я фуксій, сальвій, бегоній, гіацинтів, тюльпанів, крокусів, нарцисів, анемонів, ірисів, цикламен, орхідей, кальцеолярій, деревистої папороті; є також і рослини тропічного поясу: канни, фінікові й кокосові пальми, смокви, евкаліпти, мімози, банани, гойяви, тиквенні дерева — одне слово, все, що вимогливий аматор забажає побачити в найбагатшому ботанічному саду.
Івернес, завжди схильний вдаватись у спогади старовинної поезії, напевне, уявляє собі, що опинився серед буколічної[34] природи «Астреї»[35]. Та й справді, на свіжо-зелених луках тут блукають вівці, проходжуються поза огорожею рудуваті корови, а лані, козулі й інші струнконогі представники лісної фауни стрибають поміж купами кущів, і залишається тільки пошкодувати про відсутність чарівних пастухів і пастушок із романів Д’Юрфе. А замість річки Ліньйон струмить крізь поля свої животворні води ріка Серпантайн, звиваючись між положистими пагорбками.
Проте тут все здається штучним. Саме це спонукає схильного до іронії Пеншіна запитати:
- І це все, що ви зробили, щоб забезпечити себе річками?
— Річками? А навіщо вони? — відповідає Калістус Менбар.
— Щоб мати воду, під три чорти!
— Воду… себто рідину, звичайно шкідливу, насичену мікробами, тифозними й іншими?
— Припустимо, але її можна очистити…
— Навіщо завдавати собі стільки мороки, коли так легко виготовляти цілком гігієнічну воду, очищену від усякого бруду, навіть газовану або, за бажанням, залізисту.
— Ви самі виготовляєте воду? — питає Фрасколен.
— Звичайно, і постачаємо житловим приміщенням холодну й гарячу, так само як і світло, звук, тепло, прохолоду, двигуни, показники точного часу, антисептичні засоби[36], електричну енергію.
— Якщо так, — каже Івернес, — то можна сподіватися, ви виготовляєте також і дощ, щоб поливати ваші моріжки й клумби?
— Саме так, пане, — відповідає американець погладжуючи бороду, крізь густі пасма якої блищать на його пальцях коштовні персні.
— Дощ на замовлення! — дивується Себастьян Цорн.
— Так, мої дорогі друзі, дощ, який водогони, прокладені під землею, дозволяють регулярно й рівномірно розбризкувати, щоб він був якнайплідніший. Хіба ж це не краще, аніж чекати ласки природи й підлягати примхливим випадковостям клімату, проклинати негоду, не маючи змоги запобігти лихові: чи то впертим безупинним дощам, чи то місяцям посухи?
— Дозвольте вас запитати, пане Менбаре, — переймає його Фрасколен. — Хай ви влаштовуєте дощ за власним бажанням, гаразд! Та ви ж не можете перешкодити йому падати з неба…
— Небо? А воно тут до чого?
— Небо, або, коли волієте за краще, хмари, з яких іде дощ, атмосферні течії з усім їхнім почтом: циклонами, торнадами[37], шквалами, бурями, ураганами… Тому під час негоди…
— Негоди? — повторює Калістус Менбар.
— Наприклад, узимку…
— Взимку? Що це означає?
— Кажуть вам, зима, мороз, сніг, крига! — вигукує
Себастьян Цорн, який шаленіє від іронічних запитань цього янкі.
— Ми цього не знаємо! — спокійно відказує Калістус Менбар.
Четверо парижан перезираються. Хто перед ними: божевільний чи містифікатор? У першому випадку його треба зачинити, у другому — відлупцювати.
Тим часом вагони трамвая повільно котяться серед чарівних садів. Себастьян Цорн і його товариші неясно розрізняють за межами цього величезного парку смужки старанно обробленої землі, що стелються різнокольоровими пасмами, наче зразки тканин, які колись вивішували біля дверей кравця. Це, без сумніву, грядки з картоплею, капустою, морквою, цибулею, себто з усім, що потрібно для добрячого овочевого супу.
Та їм хотілось би опинитися серед ланів, подивитися, як ростуть у цій незвичайній місцині овес, кукурудза, ячмінь, жито, гречка та інша пашниця.
Раптом перед їхні очі постає завод; його димарі підносяться над низькими дахами з матового скла. Ці димарі на металевих підпорах схожі на труби океанського пароплава «Грейт-Істерн», могутні гвинти якого рухають не менш як сто тисяч кінських сил, з тою різницею, що замість хмар чорного диму із заводських димарів вилітають легенькі його завої, зовсім не забруднюючи повітря.
Завод займає ділянку в десять тисяч квадратних ярдів[38], тобто близько гектара. Це перше індустріальне підприємство, яке бачить квартет, відколи він «екскурсіонує» — хай пробачать нам це слово — під керівництвом американця.
— Яке це підприємство? — питає Пеншіна.
— Це фабрика, устаткована випарними апаратами, що працюють на нафті, - відповідає Калістус Менбар, і його гострий погляд, здається, загрожує просвердлити скельця пенсне.
— А що вона виробляє, ваша фабрика?
— Електричну енергію, що розподіляється по всьому місту, парку, околиці і дає світло й силу двигунам. Одночасно цей завод постачає електричну енергію нашим телеграфам, телеавтографам, телефонам, телефотам, дзвінкам, кухонним плиткам, усім нашим машинам, освітлювальній апаратурі, алюмінієвим лампам, підводним кабелям…
— Підводні кабелі? — жваво перепитує Фрасколен.
— Так! Вони з’єднують місто з різними пунктами американського узбережжя.
— Невже була потреба будувати такий величезний завод?
— Аякже… з нашими витратами електричної енергії… а також енергії розумової! — відповідає Калістус Менбар. — Повірте, панове, довелось витратити неймовірну кількість тої й другої, щоб створити це незрівнянне місто, єдине в усьому світі!
Чутно приглушене гарчання велетенського заводу, звуки виверження потужної пари, уривчасте гудіння машин, відчувається легке тремтіння ґрунту, що свідчить про дію механічних сил, які переважають усі досягнення сучасної індустрії. Невже для того, щоб рухати динамо-машини й постачати енергію акумуляторам, потрібна ця нечувано могутня сила?
Трамвай минає завод і зупиняється за чверть милі відтіль, біля портового вокзалу.
Наші туристи виходять, і їхній гід, без упину вихваляючи все навколо, веде їх прибережжям, що тягнеться вздовж складських приміщень і доків. В порту, що має форму овала, може стояти на причалі суден десять, не більше. Це скоріше внутрішня гавань, а не порт, вона відгороджена від моря молом — двома зведеними на залізній арматурі дамбами, освітленими велетенськими ліхтарями, вогні яких служать дороговказом суднам у відкритому морі.
Сьогодні в гавані всього з півдванадцятко пароплавів: котрі призначені перевозити нафту, котрі — різні товари щоденного вжитку, а також кілька барж, обладнаних електричною апаратурою для рибної ловлі в морі.
Фрасколен помітив, що гавань виходить на північ, і зробив висновок, що порт розташований у північній частині одного з тих виступів на каліфорнійському узбережжі, які висуваються далеко в океан. Він зауважує також, що морська течія прямує на схід і що вона досить дужа, бо біжить обабіч дамби так швидко, як хвилі вздовж бортів судна під час плавби. Це пояснюється, очевидно, силою припливу, хоч на узбережжі Західної Америки припливи звичайно дуже помірні.
34
Буколічна (