— А де та річка, яку ми переїжджали вчора ввечері на поромі?
— Вона позаду нас, — коротко відповідає янкі.
Але їм треба поспішати, щоб вчасно повернутись до міста й не запізнитись на вечірній поїзд до Сан-Дієго.
Себастьян Цорн нагадує про цю обставину Калістусові Менбару, але той їх заспокоює:
— Не турбуйтесь, дорогі друзі… ми ще маємо час… Електропоїзд, що йде вздовж узбережжя, відвезе вас у місто… Вам хотілось обняти поглядом всю цю місцевість, і раніш ніж за годину ви зробите це з вежі обсерваторії.
— Ви нас запевняєте?.. — наполягає віолончеліст,
— Я вас запевняю, що завтра на світанку ви вже будете не там, де тепер!
І вони змушені задовольнитися цією мало переконливою відповіддю. Проте цікавість Фрасколена збуджена до краю — багато більше, ніж у його товаришів. Йому нетерпеливиться швидше опинитись на вершечку тієї вежі, відкіля, як запевняє американець, око сягає аж до обрію щонайменше на сто миль навкруги. Якщо й тоді не пощастить визначити географічне положення цього дивовижного міста, доведеться відмовитись взагалі зробити це будь-коли.
В глибині гавані починається друга лінія електричної залізниці, що йде берегом моря. Поїзд має шість вагонів, їх уже заповнили численні пасажири. Вагони рухає електричний локомотив з акумуляторами в двісті амперів, швидкість його дорівнює п’ятнадцяти-вісімнадцяти кілометрам на годину.
Калістус Менбар садовить членів квартету до вагона, і поїзд рушає одразу, можна подумати, що він тільки їх і очікував.
Місцевість, яку вони бачать тепер перед собою, майже не відрізняється від парку, що лежить між містом і портом. Та сама пласка, старанно оброблена земля. Зелені луки й ниви замість моріжків, от і вся різниця, такі самі грядки, і пашні немає. Саме в цей час штучний дощ з підземних водогонів, рясний і благодатний, поливає ці довгасті прямокутники, накреслені за допомогою мотузка й кутоміра.
Небо, звичайно, ніколи не дозує й не розподіляє вологу з такою математичною точністю й так своєчасно.
Залізнична колія тягнеться берегом, з одного боку море, з другого — ниви й луки. Вагони пробігають такою дорогою чотири-п’ять кілометрів. Потім вони зупиняються: попереду батарея з дванадцяти гармат великого калібру, над входом напис: «Батарея Хвилеріза».
— Гармати, що, набиваються, але ніколи не стріляють за допомогою замка… подібно до механізмів старої Європи! — зауважує Калістус Менбар.
В цьому місці лінія берега круто зламується й утворює гострий ріг, схожий на носову частину судна чи навіть на таран панцерника: об цей ріг розбиваються хвилі, зрошуючи його білою піною і наче розпадаючись навпіл. Вода вирує, безперечно, під тиском сильної течії, бо на морі помітно тільки легке хвилювання, що ще и зменшується в міру того, як сонце схиляється до заходу.
Від цієї зупинки відходить інша лінія залізниці, що йде до центру, а перша й далі в’ється закрутами по узбережжю.
Калістус Менбар переходить із своїми гостями до іншого електропоїзда, оголошуючи, що вони повертаються до міста.
Погуляли доволі. Калістус Менбар витягає годинник-шедевр майстра Сівана з Женеви — годинник, що говорить, годинник-фонограф. Він натискує кнопку, й чутно чітко проказані слова: чотири години тридцять хвилин.
— А ви не забули, що ми маємо піднятись на вежу обсерваторії? — нагадує Фрасколен.
— Забути про це, мої дорогі і вже давні друзі! Та я швидше забув би своє власне ім’я, яке тут досить відоме. Ще чотири милі, і ми опинимося перед чудовою будівлею в кінці Першої авеню, що ділить наше місто на дві частини.
Поїзд рушив. За полями, які все ще зрошує «пообідній», за висловом американця, дощ, знову вимальовується оточений огорожею парк, його галявини, клумби, чагарі.
— Дзиґарі б’ють пів на п’яту. Дві стрілки показують час на велетенському циферблаті, що нагадує годинник лондонського парламенту, так само прикріпленого на чільній стороні чотирикутної вежі.
Біля підніжжя вежі зведені будівлі обсерваторії, що мають різне службове призначення. Над деякими з них підносяться круглі металеві бані, їхні засклені прорізи дають можливість астрономам стежити за рухом зірок. Будівлі оточують центральний двір, що серед нього здіймається велика вежа в сто п’ятдесят футів заввишки. Коли дивитися з горішньої галереї, око може обійняти простір до двадцяти п’яти кілометрів навколо, бо лінію обрію не перетинає жодна височина, ані пагорбки, ані гори.
Калістус Менбар, ведучи за собою своїх гостей, перший увіходить у двері — їх широко відчиняє перед ним швейцар у пишній лівреї. В глибині холу їх очікує кабіна електричного ліфта. Члени квартету зі своїм гідом увіходять до кабіни, і вона плавно піднімається вгору. За сорок п’ять секунд ліфт зупиняється на рівні найвищого помосту вежі.
На помості стримить щогла з велетенським прапором. Його полотно колише свіжий північний вітрець.
Якій національності належить прапор? Ні одному з наших парижан не до сили цього розгадати. Наче й американський прапор з його червоними й білими смужками, але на прямокутнику вгорі, замість шістдесяти семи зірок, що блищать сьогодні на небесному склепінні Федерації, видно лиш одну: зірка, чи скоріше золоте сонце, облямоване блакиттю, і воно таке променисте, що, здається, змагається з денним світлом.
— Наш прапор; панове, — каже Калістус Менбар, шанобливо знімаючи капелюх.
Себастьянові Цорну і його товаришам не залишається нічого іншого, як наслідувати його приклад. Потому вони проходять помостом до парапету й перехиляються через нього…
Який зойк вихоплюється з їхніх грудей — зойк здивування й обурення!
Перед їхніми очима розгортається рівнина в формі правильного овал а, з усіх боків її оточує море; скільки сягає око, ніде немає ані клаптика землі.
А проте тільки вчора вночі, вибравшись із Фрескаля в повозі американця, Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес та Пеншіна їхали щось із дві милі дорогою, прокладеною на твердій землі… Потім вони разом із коляскою потрапили на механічний пором, перебрались через нешироку протоку… І тоді знов опинились на твердому ґрунті. Вони напевно помітили б різницю, якби покинули каліфорнійське узбережжя задля морської подорожі.
Фрасколен обертається до Калістуса Менбара.
— Ми на острові? — питає він.
— Як бачите, — відповідає янкі, посміхаючись якомога люб’язніше.
— Що це за острів?
— Стандарт-Айленд.
— А як зветься місто?
— Мільярд-Сіті.
Розділ V
СТАНДАРТ-АЙЛЕНД І МІЛЬЯРД-СІТІ
В ті часи ще сподівалися, що будь-якому відважному статистику-географові пощастить точно визначити кількість островів, розсіяних по поверхні земної кулі. Не буде надто сміливим припустити, що їх число наближається до кільканадцяти тисяч. Невже ж серед цих островів не знайшлося б жодного, що відповідав би уподобанням фундаторів Стандарт-Айленду й вимогам його майбутніх мешканців? Ні! Жодного! З цього виник «американо-механічний» проект створити з окремих частин штучний острів, що був би останнім словом металургійної техніки.
Стандарт-Айленд, що визначає в перекладі «зразковий острів», — острів, який рухається за допомогою гребних гвинтів. Місто Мільярд-Сіті — його столиця. Чому воно так зветься? Напевне, тому, що це місто мільярдерів, місто Гульдів, Вандербільтів, Ротшильдів.
Ідея створення штучного острова не має сама по собі нічого незвичайного. Люди цілком спроможні створити його, зануривши достатню масу різних матеріалів у річку, озеро або море. Та в даному разі цього було б замало. Зважаючи на призначення Стандарт-Айленду, на ті вимоги, що він їх мав задовольняти, треба було, щоб цей острів міг міняти своє місце, тобто, щоб він був плавучий. З цього й виникли основні труднощі, що, проте, не перевищували технічних можливостей металургійних заводів і були подолані завдяки машинам майже безмежної потужності.